а тоді пішла. Думала, може, дорогою стріну, на вашій вулиці.
– Ой, мамо…
Віталія запросила матір присісти на своє ліжко. І бажала одного – щоб довше не верталася Софія. Хоч не мала чого сказати. Зникли слова – й образи, й приязні, що стали було з’являтися (вертатися?) за ці дні.
Подумала: «Сидітимемо, як двоє мовчунів. Але чим я тоді ліпша за Олесю? Капосне дівчисько з її волейболом. Талісман, бач, вона. Олеська!»
Дорікала доньці, а знала, що собі. За літа, що кудись поділися і не вернеш. За впертість і довголітнє мовчання обох, яке триває, і вона не знає, як його розрубати. За все, що було й не збулося. За втрачений світ у роках їхнього роз’єднання. За те, що було так, як не мало бути. Але як – мало?
9
Як не хотіла Віта відтягти час, а потяг – третій за ліком, яким їхали із Зіною, – прибув у те чуже місто вчасно. У потягу Віта була навіть вдячна Зіні за її мовчання – і, головне, вдячна не тому, що мала можливість думати, згадувати, фантазувати, хай і каратися за те, що вчинила, думати, думати, думати, дивлячись у вікно, а тому, що боялася: Едикова сестра у розмові проговориться, куди вони їдуть. І те почують. Обійшлося. Майже обійшлося. За дорогу Зіна лише раз у відповідь на запитання чергової попутниці, сусідки по лавці у плацкартному вагоні: «И куда вы едете?» буркнула:
– У тюрму до брата.
Опасиста, щедро наквацяна жінка так, що, здавалося, червоний рот закривав усе обличчя і підсвічував піввагона, подивилася на Зіну, потім на Віту пронизливо і зневажливо:
– Вот как? Понятненько…
Вона притулила до себе сумку – мабуть, злякалася, що й ці двоє злочинці-крадії, грабіжники абощо. Віта зіщулилася, мимоволі втягла голову в плечі й такою зіщуленою, з бажанням взагалі зробитися непомітною, розчинитися – в повітрі, людській масі, в самій собі – їхала далі, а потім зійшла на перон похмурого, добряче обдертого вокзалу. Здалося – тут, у цьому місті, місті ув’язнення Едика, злочинця Еміра, всі знають, хто вони й чого приїхали. На привокзальній площі нестримно захотілося пити, й вона сказала про це Зіні. Почула байдуже:
– То пий, я не хочу.
У кіоску, де продавали ту воду, Віта випила цілих дві склянки холодної води з яблучним сиропом. Стало терпко й зимно. І захотілося одного – швидше відбути повинність. Хоче вона побачити Едика? Ні? То чого приїхала? Боїться?
Раптом Віта подумала, що боїться слів, привезених з собою. Слів із його дивних листів. Може, рвучкий холодний вітер, що залетів на площу, забере і слова, витрусить її пам’ять і щось більше за пам’ять, більше за цю площу, висотний будинок на ній, навіть за хмари й небо…
«Нехай, – подумала Віта. – Я полічу години й хвилини, котрі ще лишилися. А він зовсім не мій, мої тільки ці листи й ці слова, я їх не віддам ніякому вітрові».
Стало легше. Віта несла торбинку, в якій окрім її речей, перевдягачки, лежав подарунок для Едика – томик поезій Сосюри. Людина, котра писала такі поетичні листи, мусила любити поезію Сосюри, яку любила Віта. Усю, окрім останньої строфи вірша, який закінчувався недобре й незрозуміло:
Ти не любила… Час останній…
Який же біль, який же біль!..
Та за ілюзію