другу половину, – сказав, коли відірвався.
Потім Віта дістала томик Сосюри, почула стримане:
– Спасибі. Згодиться.
І тут Віта сказала, що пам’ятає його листи, що вивчила їх напам’ять.
– Справді? Можеш прочитати?
Віта взялася читати. Вона читала мовби чужим голосом, а в голосі росло здивування й дивними, ніжними, поетичними словами, й тим, що стало виростати з словами, за звуками, що почали ставати мелодією. Нечутною, але такою, що існувала. Уже існувала. Уже звучала. Враз Віта збагнула: слова і є мелодією. Те, що в словах чи за ними. Те, що в ній самій зараз.
– Ну ти даєш, мала, – почула вона. – Такий кайф. Ніби й не я писав.
Едик попросив розказати, як закінчила навчання. Віта розповіла. Сказала, що, повернувшись до Києва, поїде до подруги в село відпочивати.
– Он як? Ну, відпочивай, набирайся сили. Тобі ж школу кінчати.
– Телепню, – сказала Зіна. – Віта заради тебе вперше в житті обдурила маму. Цінуй.
– А я й ціную, – він посміхнувся. – Колись нагороджу. Дайте тільки вирватися звідси. Хай мала тільки дождеться. І все буде, як у кіно. До щастя на паровозі поїдемо.
Тут він спохопився:
– Ти що, Зін, не привезла? А то сухе їдло дерти горло начинає.
– Чого ж нє…
Зіна полізла під спідницю і дістала (знов спалахнули Вітині щоки) невеличкий бурдюк.
– Тут літра, – сказала. – Більше боялася.
Едик узяв бурдюк, витягнув ледве помітного корка, відпив.
– Клас. Мій любимий первачок на корені. Покайфуємо з корешами.
І до сестри:
– Та лахудра, Наташка, не знайшла? Чи відкупилася?
– Та, певне, відчула, як обмацувала. – Зіна бридливо скривилася. – Зразу натякнула. Я їй і дала четвертак.
– Сука, – різонув Едик. – У нас неї каптьорочною бл… називають. Мало не щоночі в бараку ночує, шваль. Навіть, як не чергує, й то приходить. Могла й десяткою обійтися.
– Ну так і сорочку ж защитала. Я сама призналася, щоб утішити.
У сусідній кімнаті, де, очевидно, теж проходило побачення й звідки чулися голоси, раптом вони переросли в крик – чоловічий, затим жіночий, удари. Явно кликали на допомогу. У коридорі загупали кроки, знову крик – виразніший – мабуть, відчинено двері.
– Сопляк, уб’ю, на…
І ще брудніша лайка. Голос:
– Иди, иди, счас свое получишь.
Потім глухий удар, зойк, жіночий крик навздогін.
– Наташка, мабуть, лупонула, – сказав Едик. – Да-ак, придурків тут хватає. До Костолома жінка вроді приїхала… Зірвався… Да ну його… Давайте про своє балакати. Кажи, мала.
– А що казати?
– Просто кажи. Щоб я чув твій голос. Щоб на рік вистачило.
Віта взялася розказувати, як змінюється їхній мікрорайон. Чим далі вони розмовляли, чим більше вдивлялася Віта в Едика, тим більше дивувалася. Вона боялася побачити зломленого і змарнілого, а він виглядав змужнілим, взагалі мовби новим, певним у собі, з гумором, таким, що начеб нічого не втратив, а навпаки – набув. Набув що? Чого? Упевненості, самовпевненості?