видать, не впервой.
І вже у дверях упівоберта голови повідомила, що засудженому Грищенку за неналежне дотримання правил розпорядку колонії дозволено лише короткотермінове побачення з найближчими родичами тривалістю до двох годин.
– Я знаю, – сказала Зіна.
– Тогда наслаждайтесь свиданкой. Счас приведут вашего красавца.
Щось особливе було в її інтонації при останніх словах. Щось особливе… Навіть надто особливе…
Едик увійшов хвилин через п’ятнадцять-двадцять.
10
«Зараз прилетять тисяча голубів, але й виповзуть сто змій», – зненацька подумала Віталія-Віта-Вітуся.
Хтось підказав за її спиною цю думку. Невже вона стосувалася Едика, що от-от мав з’явитися? Чи її розбурханої, розтривоженої, розкиданої невідомо в які куточки душі… І уяви, що за ці дні зазнавала польотів і приземлень, сягаючи блакитної висі й боляче вдаряючись об тверду землю.
Десятки разів уявляла цю зустріч. Боялася й уявляла. Знов і знов. Прикликаючи уяву, як щось вкрай необхідне для химер і реальної картини. Намагалася вгадати, що скаже, та слова кудись ховалися, втікали й вона чула голос: «Так не буде».
Порожня (вони двоє тут тимчасові й перелякані гості) кімната із заґратованими віконцями і грубими меблями почала стискуватись, роблячись неможливою для людського перебування, тим більше – зустрічі.
«Я зараз закричу», – подумала Віта й зіщулилася.
Чому знову мовчить Зіна? Скільки можна мовчати?
А Едик зайшов рвучко, наче ввірвався потужний вихор.
– Ну, здрастуйте, сестрички, – гукнув дуже навіть весело, наче й не був в’язнем. – Лисички-сестрички мої.
Обняв і поцілував – рвучко, мов знав, що відберуть, – спочатку сестру. А потім обережно, наче й доторкнутися боявся, – Віту. Але тут же притиснув міцно, аж у Віти запаморочилось у голові й ледь хруснули кістки. Віта почула його шепіт:
– Боже, як ти здорово пахнеш, мала. Півжиття прожив, щоб почути…
Віта спалахнула, вистрибнуло з грудей серце – вже не спіймати, й несподівано, задихаючись, прошептала:
– Я ж приїхала.
– Бо я чекав, – він засміявся, відірвався нарешті й сказав: – Ну, розказуйте й показуйте. Бо час-часок цокає й краде наші хвилиночки. А дядько солдат стрілки, казав, не переведе.
Від нього лишився з Вітою легкий запах чоловічого поту, начеб трохи підсмаленого волосся й чогось схожого на кору чи деревну стружку. Усе це трималося на струмені потужного тепла.
«Так пахне чоловік, – подумала Віта. – Чоловік, якого ти боялася. І боїшся. Чи вже ні?»
Сіли за стіл. Зіна дістала закручену в банці тушонку, а в другій – домашню ковбасу, банки з полуницями й малосольними огірками, яблука й білий хліб, що вже засох за дорогу, часник. Едик схопив посудину з ковбасою, стукнув об ріг стола, засміявся:
– Чорт, міцно закрутили.
Відчинив двері, гукнув:
– Служивий, ножа принеси. Не бойся, банку открыть.
Той щось відказав у відповідь, тоді Едик:
– Да ты меня знаєш, я на дурку не пойду. Тем более при таких гостях.
Солдат