запам’ятовувалися з натугою. Але вона знала, що треба. Треба знати. Як каже мама Даза, наполегливо засвоювати. І Віта засвоювала. І знала, що ртуть – небезпечний, отруйний, хоч і необхідний для деяких приладів (термометр, наприклад) рідкий метал. А особливо небезпечні випари ртуті. Вони можуть паралізувати дихання, отруїти мозок.
І ось – місяць розливає ртуть на карі очі більшовички. Тобто місяць, сама природа роблять чи хочуть зробити бідній, щасливій, закоханій дівчині-більшовичці зло. Отруїти, позбавити очей, зору, щоб вона осліпла, а може, й померла в страшних муках. Який жах! Які жахливі слова і жахливий, підступний, підлий поет. Поет, котрого до цього часу любила!
Віта хотіла викинути, ні, краще порвати цю страшну книжку. І раптом, коли вже занесла руку, відклала. Відчула: не зможе цього зробити. Нехай ніхто про те не знає, про що здогадалася вона. Інакше поета посадили б до в’язниці, судили найсправедливішим у світі радянським судом. До того ж… Мусила собі признатися – їй і лячно, і тремтливо, але й гордісно розділяти з поетом його жахливу, страшну таємницю. Таємницю, яка належала, виявляється, тільки їм двом.
Цієї зими вона несподівано дізналася, що помер видатний український радянський поет Володимир Сосюра. Першою думкою Віти була – він не витримав тягаря своєї таємниці, того, про що знали тільки він і вона, Віта, й щось собі заподіяв. Може, отруївся тою ж ртуттю. Розбив термометра, вдихав запах ртуті й помирав у страшних конвульсіях. Бідний поет сам себе покарав. Віта шморгнула носом. Щемкий жаль огорнув її душу.
Потім сумну новину передавали ще раз і диктор замогильним голосом сказав:
– Похорон Володимира Миколайовича Сосюри відбудеться завтра на Байковому кладовищі.
Віта тієї ночі прокидалася кілька разів. Тьмяно блимав ліхтар за вікном. Ліхтар, який замість місяця розливав ртуть на її очі, хай не карі, а світло-сірі. Очі сліпли й знову розплющувалися. А може, він розливає ртуть на мамині очі в сусідній меншій, маленькій кімнаті? Піти, подивитися, розбудити маму? Ні, мама добра, вона не може нести покару за доньку.
Уранці Віта вже знала: мусить, повинна, зобов’язана піти на похорон таємничо-жахливого (але ж і зворушливо-ніжного) поета. Її Поета.
Вона втекла зі школи після другого уроку. З трьома пересадками, розпитавши у кондукторів, дісталася з портфеликом в руках до вулиці, яка вела на Байкове кладовище.
Біля воріт тупцяли, утрамбовуючи чобітьми й черевиками сніг, міліціонер і двоє цивільних. Спитали, куди вона йде. Дуетом по півречення: «Куди ви…» і другий: «…ти йдеш, дівчинко…» Ні, «ты идешь, девочка», – втім, російською й українською.
– Я приїхала на похорон Сосюри, – сказала Віта і далі жалібно: – Видатного українського радянського поета…
Злякалася, бо на мить здалося: її таємницю, як і Сосюрину, ці двоє у сірих пальтах розгадали – і продекламувала:
– Коли потяг у даль загуркоче…
Коли…
І затнулася, бо геть забула слова. Як же там далі? Треба щось революційніше, полум’яніше.
І вона задекламувала несподівано хрипким голосом, що зірвався на