Хелма майже сімсот кілометрів, сім годин їхати – пасажири вивалили з автобуса: хто до кав’ярні по каву, хто в туалет, хто цигарки палити – голомозі хлопці відійшли вбік. Косували на Ілію, тихо перемовлялися.
«Уб’ють!» – перелякався. Тупцював біля відкритих дверей автобуса, як той дурник: у руках важкий рюкзак, під светром мамина шкатулка. «І не перекладатиму, – істерично билися думки. – Як рюкзак відберуть, шкатулка при мені лишиться… І гроші, що мама у кишеню вкинула. Яйця… в різні кошики…»
Один із голомозих хлопців раптом посунув до Ілії.
– До Хелма їдеш? – запитав густим низьким голосом.
– До Хелма… – Ілія не чув свого голосу, та подумав – певно, прозвучало непереконливо.
– Сам звідти?
– Звідти… – збрехав.
– До крейдяного підземелля проведеш?
– Проведу… – серце впало, розлетілося на друзки.
– Домовилися, – сказав голомозий, наче кілок у мізки вбив.
Мандри обіцяли стати геть ненудними…
Автобус ще зупинявся два рази, та Ілія, хоч хворі нирки вимагали регулярного спорожнення сечового міхура, більше не виходив з салону. Прикипів дупою до сидіння, притискав до живота важкий рюкзак, страх фонтаном. Матінко рідна… Що робити? Згадав про Горе, навіть стукнув долонею по правому вуху, та тарган – ніби здох.
– Підлий… підлий виродок, – ледь не заплакав.
Під вечір у присмерках автобус зупинився посеред густого лісу біля невеличкої АЗС з кав’ярнею і туалетом. Водій оголосив:
– Остання зупинка перед Хелмом.
Ілія на автоматі підхопився, посунув до виходу. Швидко прослизнув повз молодиків, відзначив – підвелися, сунуть слідом. Серце заторохтіло, ноги повели до туалету біля кав’ярні, і поки нервово розстібав-застібав ширіньку, все озирався, ніби саме тут, у туалеті, дадуть у мордяку, відберуть рюкзак, вивернуть кишені і добре, коли не вб’ють.
У двері грюкнули.
– Ти там навіки застряг? – почув сердитий голос.
Розчахнув двері – перед Ілією стояли молодики, супилися недобре.
– Вибачте… – знітився, на ватяних ногах відійшов на кілька метрів від туалету, обережно озирнувся: молодики зникли у туалеті.
Ілія вирячив очі, обійшов невеличке приміщення туалету – однією стіною тулилося до темного лісу. Незграбно перечепився за бордюр, перескочив, побіг до дерев. Застиг біля міцної осики, зиркав у бік освітленого майданчика АЗС.
За кілька хвилин навколо автобуса скупчилися пасажири, роззиралися-перемовлялися: не можна їхати! Ще один хлопець не повернувся! Чорнявий такий, з рюкзаком. Двійко голомозих парубків визвалися пошукати. Ілія смикнувся, як жива рибина на гачку, побіг у лісову темряву.
Зупинився, коли захекався. Важкий рюкзак бив по спині, нетреновані легені здулися… Безпорадно хапав ротом холодне повітря, роззирався перелякано – навкруги тільки моторошна чорна мряка.
– Вітаю… – почув у правому вусі скептичний голос Горя.
Ілія