хвіртку. Пішов до ґанку. Та грюкнути у двері не встиг: мовляв, впустіть, заради Бога! Зсередини хтось заворушив засувом, двері рипнули, на поріг вийшла міцна молодуха років сорока – фігуриста, червонощока і чорноока, руді коси за плечима батогами. Чорні брови зсунула суворо, залопотіла щось – нічого не зрозуміти.
Ілія закліпав очима, розгубився:
– Мені б… переночувати… Переночувати! Розумієте?
Жіночка розсміялася, піднесла до Іліїного носа руку, потерла пальцями: плати!
Ілія засмутився: у мріях добрі люди грошей за ночівлю не просили. І у книжках щиросердних не бракувало. Та ноги тремтіли, а в нирках ожило каміння.
– Добре… – промимрив. Витяг з кишені кілька купюр, що мама дала, відділив одну. – Десять єврів вистачить?
Жіночка відійшла від дверей, кивнула: заходь!
З купюрою в руці Ілія ступив у тісний передпокій з пофарбованими у зелене стінами. Услід за молодицею увійшов до просторої кімнати. Роззирнувся – аж в очах запістрявіло від смугастих килимків на підлозі.
Жіночка тим часом вже вдягала яскраве помаранчеве пальто з чорними ґудзиками – підхопила його з широкої дерев’яної лави при стіні, накинула на плечі, пішла до різьбленого буфета поряд із розтопленою піччю, виставила на круглий стіл, покритий льняною скатертиною, велику порцелянову чашку, заварку у прозорій скляній посудині, горнятко з медом, окріп у металевому чайнику.
– А гроші?… – Ілія тупцював на смугастому килимку, розгублено спостерігав за жінкою.
Вона розсміялася, вихопила з Іліїних рук купюру.
– Дякую… – пробурмотів.
– Хазяїну зранку подякуєш, – відповіла цілком зрозуміло. Вказала на лавку. – Тут спи…
Штовхонула двері і вискочила надвір.
Ілія не встиг здивуватися, перелякався: та стійте, куди?! Кинувся услід, вибіг на ґанок – чорна ніч свище: дощ щоки коле, вітер заганяє у тепло, а біля огорожі мерехтять зелені хижі очі.
Ускочив у хату, закрив двері на засув: Пресвята Діво Маріє, збережи! Протремтів у куті на лаві хвилин двадцять, та втома взяла своє. Пішов до столу, налив у чашку заварку, вкинув ложку меду, налив окропу з металевого чайника, обпік губи гарячим чаєм, вжахнувся: окріп не охолов і на градус…
– Не спатиму, – насторожився. Усівся на лаві, зиркав по боках, наче з печі чорт вискочить, різьблений комодик смикнеться і впаде прямо на Ілію, а круглий стіл провалиться під підлогу, чашка перекинеться, заллє усе навкруги крутим окропом.
– Не спатиму…
Очі злипалися. Улігся бочком на лаву, насторожено вчепився поглядом у віконце: виглядатиме. Як не горе, так біду…
Незчувся, як заснув.
Посеред ночі Ілія прокинувся від того, що хтось відчайдушно трусив його за плече. Роздер очі.
– Мамо?… – здивувався. – Що ти тут робиш?
Мама тремтіла.
– Синочок… – прошепотіла перелякано. – Під тою лавою, де ти спиш, такий вітер! Ось сам глянь!
Присіла біля лави, зазирнула під неї.
Ілія