рюкзак, нахилилася до Ілії, дістала з-під светра чорну лаковану шкатулочку. Висипала з неї усе собі на долоню, пішла до дверей.
– Ні! – прошепотів Ілія. – Не йди! Ти ж моя мама! Ти потрібна мені…
Та мама й не обернулася. Розчахнулися двері, впустили до кімнати вихор осінньої негоди. Ілія хотів закричати, що втомився від порожнечі, самотності і хвороб, та нестерпний біль відрубав свідомість – розпластався на килимку.
Вранці Ілія закрутився на лаві від холоду. Роздер очі.
Пішов до печі – ще вночі, певно, перегоріла і згасла. Натяг на себе другий теплий светр, задмухав на руки…
– Правиця наче припухла, – пробурмотів.
Роззирнувся – нікого. Серце завмерло – ніч, мама, зламана рука… Закляк: шкатулка!
Задер светр, дістав з-під нього шкатулку, розкрив.
– Фу ти… – мамин скарб лежав у своєму сховищі неторканим.
Утер несподіваний піт, мить подумав, переклав шкатулку до рюкзака. Присів за стіл і задумався: перша частина плану, хоч і геть непередбачувано, але реалізувалася. Загубився дорогою до Хелма, кінці у воду. Отут хай і шукають, а він тим часом спрямує до Франції.
Стукнув долонею по правому вуху.
– Горе!
– Урок номер три, – почув. – Спілкування без потреби – задарма згаяний час.
– Як до Франції коротше? – спитав Ілія.
– Через Чехію і Німеччину, – розсердився тарган. Зашарудів у вусі. – Не знав?
– Знав…
– Навіщо згаяв час? У тебе його забагато?
– Можливо, скоро у мене буде вічність часу…
Тарган хмикнув уїдливо:
– Дійдеш до французького кордону – повідом. Раніше прошу не турбувати.
– І який із тебе вчитель?
– Мудрий… – відрізав Горе.
Ілія потягся до порцелянової чашки, влив у неї заварку, вкинув ложку меду…
– Був би ти людиною, зрозумів би, – заговорив вдумливо. – Людям необхідно спілкуватися. Просто так… Без угоди. А короткі шляхи – не завжди найкращі. За день – зима. І навіщо мені брьохати снігами Чехії і Німеччини? Піду на південь. Через Словаччину й Австрію до Італії… А звідти до Франції…
Потягся до металевого чайника, відсмикнув руку – дідько, гарячий! – витріщив очі: всередині чайника парував окріп, ніби щойно з вогню.
Ілія зіщулився, вовкувато роззирнувся. «Треба забиратися звідси якнайшвидше», – заметушився подумки. Розмішав чай. Ковтав гаряче поспіхом, не зводив очей з чайника, що у ньому і досі парував окріп.
Раптом біля хати рипнула хвіртка, хтось гукнув голосно – Ілія не розчув слів. Завмер, вирячив очі – двері розчахнулися, і на порозі став міцний високий парубок з ножем і сокирою в руках.
Ілія проковтнув окріп і відчай.
– Ви хазяїн? – пробелькотів.
Велетень примружив очі із зацікавленістю, схилив голову набік.
– Як звешся?
– Ілія…
Велетень кинув сокиру на долівку, ніж – за пояс, усівся навпроти Ілії за стіл. Дістав з рюкзака шмат сала з сухарями.
– А я Гоцик. Що проти мого