куртку. Дивився у чорну мряку осінньої ночі.
– Схема нормальна… Усе залежить від виконання. Ти… Ти просто не талановитий, – замовк, задумався. – Будемо таким чином діяти: зранку до вечора – просуваємося вперед. Йдемо пішки, їдемо автостопом – як пощастить. Увечері шукаємо нічліг і вечерю. Їсти раз на добу – нормально. Запитай у студентів: вони так роками живуть.
– А якщо я захочу поїсти зранку. Чи вдень? – насупився Ілія.
– Без проблем. Бабло маєш – купуй хавку хоч вранці, хоч вдень. Але – на двох.
«Дзуськи! І не мрій! Краще я з голоду подохну, ніж за власний рахунок тебе підгодовуватиму!» – подумки обблював Гоцика Ілія і заплющив очі.
Та після вдалого вторгнення на територію Словаччини ясного зимового ранку їсти хотілося до бісиків. Ілія закусив тонку губу, поліз до кишені.
– Я куплю чогось поїсти, – прошепотів украй сумно. – На двох…
У приязній придорожній словацькій кав’ярні того дня двійко різнокаліберних хлопців із рюкзаками за плечима виїли з десяток бутербродів з шинкою, випили півлітра кави на двох.
– Не смій! Ніколи не смій замовляти на мої гроші! – репетував Ілія, коли Гоцик перехопив здачу з сотні, яку принесла офіціантка, і залишив їй «на чай» два євро.
– Не психуй, бо хавка назад полізе, – поблажливо вміхнувся Гоцик. Посунув від кав’ярні у поле навпростець, бо, за його міркуваннями, південь знаходився саме там.
До нового, 2009 року, лишалося менше тижня. За спинами мандрівників підозріло косилася Угорщина, привітно всміхалася мініатюрна Словенія, хоч і застрягла у горлі Ілії і Гоцика виснажливим маршем – Альпи таки трапилися на шляху. Юлійські. Гоцик дратувався: та коли вже ті гори скінчаться! Розумний Ілія старанно вивчав мапу.
– В Італії треба Паданською рівниною йти. Швидко перетнемо.
Паданська рівнина зустріла хлопців емоційними «бон джорно», «арівідерчі», «граціа» і незвичним для цих країв пекучо-морозним повітрям. Від Балтики до середземноморського узбережжя Європу замело високими снігами, вкрило пронизливими вітрами, розігнало людей по хатах. Клятий південь із сонцем, теплом і радістю – щез! Ніби й не Італія зовсім – Скандинавія.
Погодні мінуси оберталися для Ілії і Гоцика сумнівним плюсами: на шляхах поменшало автівок, а водії тих, що ризикували продиратися крізь вітри і замети, набагато милосердніше ставилися до двох промерзлих юнаків, що вони мітингували на узбіччі з саморобним плакатиком «Автостоп».
Та автомобільні шляхи не завжди збігалися з маршрутом Ілії і Гоцика. Годину-дві відігрівалися у кабіні вантажівки, виплигували на слизьке узбіччя – граціа, граціа! Гоцик вдивлявся у навколишній пейзаж.
– Нам на захід, – важко зіскакував з узбіччя на біле нетоптане поле, прикрашене поодинокими білими деревами, за якими іграшковими кубиками стирчали людські домівки.
Той день напередодні Нового року розпочався так само. Тільки за білим полем – ані натяку на людські оселі.
Ілія їв очима безкінечне сніжне марево.
– Ні, ми не маємо туди йти! – канючив. –