українець? – ляпнув.
– Розумієш?
– Розумію.
Гоцик підвівся, запхнув у рюкзак сало з сухарями, витер рукавом губи і пішов до дверей.
– То добре, – сказав на ходу. – Згодиться.
Ілія так здивувався, що забув про страх.
– Зачекайте! А хто ж дім замкне? І чому ви так просто залишаєте мене тут? Мені треба йти. Я не можу охороняти вашу хату.
– Це не моя хата, – сказав Гоцик і грюкнув дверима.
Лють творить дива. В Іліїній голові булькав – не стиг окріп.
– Курвел, псякрев! Гімно! Дебіл! Щоб тебе з приладом Гейгера шукали! Щоб ти здох, швіня! – верещав, очі з орбіт.
Забігав кімнатою, по лаві кулаком – а на тобі! Вхопив чашку, об підлогу – а на! Ускочив у куртку, рюкзак на плечі – бігом за Гоциком услід.
– Гроші він мої взяв! Гроші… – трусився.
Вибіг з хати, та перш, ніж роззирнутися – де ворог?! – наштовхнувся поглядом на повалену стару огорожу. Закляк – жах венами. Коли встигла потрухлявіти й завалитися? Вчора ввечері міцною була? І вчора чистий двір нині сухим листям завалений, наче вік не метений.
Озирнувся на хату: облуплені старі стіни, двері без засува. Та що ж це? Перехопило подих, обережно відчинив двері і знову зайшов усередину.
В обличчя павутиння, піч розвалена, круглий стіл покосився на трьох ногах, лави одна на одній купою. Ніяких смугастих килимків, горнятка з медом. І чашки щойно розбитої на брудній побитій підлозі немає. Пішов кімнатою. Очам не вірив. Торкнувся рукою металевого чайника – стояв на вкритому пилом облізлому комодику – зойкнув: у чайнику парував окріп.
– Матір Божа! – кинувся геть. Перечепився, впав – сокира перед носом.
Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.
Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба – стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.
– Стій! – загорлав, хоча й розумів – Гоцик навряд чи його почує.
Біг-захекувався.
– Гроші він мої взяв, кретин!
– Стій! – вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.
Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.
Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють – тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач… Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.
– Чого тобі? – гукнув Гоцик.
Ілія почервонів до скронь, закусив губу – ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі… сильні підлі покидьки?! «Спілкування – угода, яку потрібно виграти», – згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.
– Ти… не хазяїн! – пробелькотів уперто.
– Хазяїн, – упевнено завірив Гоцик.
– Ні, ні! Ну, навіщо ти так?… То не твоя хата! Ти не хазяїн!
– Хата не моя. Хазяїн – я!
– Який ти хазяїн?! – відчайдушно вигукнув Ілія.
– Хазяїн… ситуації, – сказав Гоцик.
Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.
Гоцик розсміявся.
– Нервовий?