кого, – пояснюю, – я її знайшов. Звати Маша. Років вісім десь. Балакуча».
«П’яний?» – питає Валентина в наступній есемесці.
«Тверезий», – заперечую я.
І тут Валентина передзвонює.
– Що за ахінею ти несеш? – питає вона ображено, але з нотками цікавості, які не вдається приховати.
– Був би радий, якби молов що попало, – зітхаю я й роблю чималий ковток алкоголю.
– Розказуй, – вимагає Валентина. Її образу як рукою зняло.
– До мене, – кажу, – мала причепилась. Загубилася. Ми в міліції були, але вона така балакуча, що нас звідти вигнали, навіть розбиратись не стали.
– Як це вигнали?
– Ну от так, сказали, забирай свою дочку й провалюй.
– А з чого вони взяли, що ти її батько?
– Вона сама їм сказала…
– Нащо?
– Та хто її зна, ти ж на дітях краще тямиш.
– Краще, – погоджується Валентина. – А де вона зараз?
– У мене, у кріслі спить.
– Так, – каже Валентина, – негайно дзвони в міліцію! З цим не жартують. Її батьки, мабуть, уже з глузду з’їхали. Ти головою своєю думаєш, що робиш?
– О’кей, – відбиваюсь, – зараз подзвоню, тільки не кричи.
Набираю 102.
– Дєжурная, – відповідає рипучий жіночий голос.
– Альо, – кажу я голосу, – я на вулиці дівчинку знайшов. Років вісім. Вона загубилась. А де живе, сказати не може.
– Харашо. Гдє ви находітєсь?
– Вдома…
– Дєвочка с вамі?
– Ага…
– Запісиваю адрєс, січас наряд прієдєт. Заберьот єйо.
– Куди? – питаю.
– В дєцкую комнату.
– Так вона ж спить!
– Кто? – уточнює голос.
– Маша, – кажу, – дівчинка.
– Нічо, – заспокоює мене голос. – Прідьотся проснуцца, єслі хочєт домой попасть.
– І що ви там з нею робитимете?
– Вияснім обстоятєльства єйо пропажі, родітєлєй іскать будєм.
– Вночі?
– Ето вряд лі… Утром, єслі слєдоватєль прідьот. Адрєс називайтє.
Я дивлюсь на Машу. І скидаю голос із лінії.
– Ну що? – пита Валентина.
– Нічо… Залишу малу в себе.
– А міліція що?
– Сказали, пришлють наряд, заберуть до дитячої кімнати. А розбиратися вранці будуть.
– А ти що?
– Нічо… Адресу не назвав і трубку кинув…
– Який же ти все-таки придурок, – зітхає Валентина, мабуть, міркуючи про те, посадять мене чи ні, а якщо посадять, то чим їй тоді займатись у методичний день.
Я обережно вкриваю малу пледом, вимикаю ящик і йду до іншої кімнати, прихопивши віскар.
Ранок починається з голосу Валентини:
– Альо, ти мене чуєш?… Дівчинка ще в тебе?
– У мене, – сонно бурчу я. – Де ж їй дітись?
– Райвно на вухах, – звітує Валентина. – Цілий день її вчора шукали. Знаю, з якої школи. Знаю, хто батьки. Так що давай, вези її до нас. І по дорозі думай, як відмазатись, бо міліція точно буде…
– Я що, зробив щось