точно ні… І от вона повертається до мене й пита: голодний? Розумієш, стоїть гола й таке мене пита. Да, говорю я їй, а сам думаю: от гівно, я ж у душі був учора, від мене, мабуть, штиня, як від комбайнера. Добре, каже вона, бо я теж. Ти де живеш? На Кривошти, відповідаю. О’кей, каже вона й почина збиратись. А мавпа теж? Угу.
Спускаємось ми вниз, Марта проводжає мене недобрим поглядом. Сука, думаю, ми ж із тобою одної крові, ми ж типу… комбайнери. Чого ж ти на мене гниєш, мать? На все добре, каже вона мені навздогін, приємно було познайомитись. До побачення, буркаю, у вас дуже гарний будинок. Вітьок весь цей час висить у мене на плечі й до неї шкіриться. Він коли на людину шкіриться, значить, вона йому не сподобалась… Приїжджаємо ми, значить, у «Софію». Ресторан цієї, як її, бля…
– Якої?
– Ну, цієї… Засєнтябрі-і-іло за окно-о-ом, засєнтябрі-і-іло-о-о… – тягне повз ноти Сява хриплим голосом.
– Ротару чи що?
– Точно, – киває Сява. – Ти, головне, нічо не подумай. Я її пісень не знаю. Просто цю мама співа, коли настрій херовий… Я кажу їй: мене туди в спортивному не пустять, дарма ми сюди їхали. Ти зі мною, каже вона, тобто, в принципі, й мавпу твою могли б додому не завозити. Заходимо, значить, сідаємо. Біжить до нас гарсон. Біжить, бля, аж столи перестрибує. Розклав меню, чотири рази вклонивсь. Я за тебе виберу, добре? – каже вона. Я киваю, а сам меню продивляюсь. Значить так, – каже вона знов, – ти будеш «фін де клер». А я якраз на тій сторінці, де ці фіндеклери, і розумію, що тарілка, бля, 700 гривень. І тільки я хотів їй сказати шось типу: та нє, мала, я краще який супчик посьорбаю, тут є супчики?… Як мене хтось хапає за шкварник і перекида зі стільця. Ну от, думаю, лежачи на нів’їбезно красивому килимі, а ти казала, шо можна і в спортивному. Отак і довіряй. Аж тут переді мною хтось присіда. І як ти думаєш, кого я бачу? Я бачу того урода, шо ледь не скинув мене з гори. А стіл із нею почина поступово віддалятись, тобто мене позорно тягнуть по підлозі на вихід. Я не пручаюсь. А на фіга? Ну пручатимусь я, хто мене рятуватиме, Ротару чи шо? І тут вона підривається з-за столу й кричить, мов, шо це за хрінь така? Ну й називає, мабуть, прізвище свого татка. Моя срака зразу ж перестає їхать по килиму. Це хто, питають у неї і показують на мене. Це мій хлопець, каже вона. Добре-добре, кажуть їй. Значить так, твій хлопець поки шо посидить у нас у машині. Забрати його зможеш із татком. Витягують вони мене назовні. Правда, не пиздять, бо першого разу почали пиздити прямо там, у кабінеті. І запихають мене в ту саму беху на заднє сидіння. Так і сидимо, посередині я, а по боках амбали.
– Так, сонечко.
– Па, – каже вона, – у нас тут із другом проблеми. Ти не міг би під’їхати?
– Гаразд, – погоджується він. – Куди?
– У «Софію»…
– Так, – повторює батько, – у «Софію», значить… А що за проблеми?
– З цим, – зітхає вона, – з другом твоїм. У нього ще око сіпається…
– Слухай, – вкрадливо питає батько, – а що за друг із тобою?
– Ну па, ну яка різниця, кажу ж, що проблеми з цим твоїм…
– Значить так, – заспокоює