ранньою весною, Сява сидів уночі на колючому піску порожнього пляжу біля пансіонату своєї матінки. Сидів і пив з баклаги міцне місцеве вино. Раптом на телефон почав надзвонювати якийсь дивний номер. Починався на 44. Сява протер очі, струснув головою, але номер усе одно був на 44 і продовжував наполегливо його викликати.
– Альо, – нарешті сказав Сява.
– Альо, це я, – сказала вона йому.
– Ти де? – спитав Сява.
– У Лондоні, – відповіла вона. – Вибач, мене батько на курси відправив…
– Ясно, – відповів Сява. – А на які курси?
– У фотошколу… Я тобі квитки за пару тижнів вишлю. Прилетиш до мене?…
Запала напружена тиша, прозора, як повітря, ніби вони насправді говорили не по телефону, а стоячи впритул одне до одного, така тиша, яку не можна чути, а можна лиш вдихати й видихати.
– Прилечу, – буркнув Сява, зробив великий ковток приторного вина й кинув телефон у прохолодне лагідне море.
2008–2011
Ялта – Краків (Вілла Деціюша) – Харків
Мала
Я беру й навіщось вмикаю телевізор. З екрана на мене починають дивитись чуваки в білих халатах. Уважно так дивляться, ніби це не я їх увімкнув, а вони мене, увімкнули й дивляться моє кіно, хоч нічого не розуміють, бо це явно не початок. Ну, їм принаймні здається, що не початок. А щодо мене, то я зараз не можу визначити – що це. Урешті їм набридає на мене дивитись, тому вони починають проповідувати. – Усього тридцять п’ять баксів, – каже один із них. – Купіть наш інгалятор, і все стане на місце, і ви, нарешті, зрозумієте, що таке життя. Колись люди вірили в те, що кожному відведено певну кількість вдихів… Тобто все просто: чим повільніше дихаєш, тим довше живеш. Наш інститут, – показує він рукою на себе та ще на двох даунів, – знайшов прямий доказ цієї теорії. Фішка в чому? Коли ви дихаєте, то у вашому тілі відбуваються окиснювальні процеси, внаслідок чого виникають вільні радикали, через які ви й старієте… А висновок тут один: чим менше дихаєте, тим менше старієте. Купуйте інгалятор, спеціально розроблений нашим інститутом, – він знов показує на себе та на двох дау-нів, – і ви зменшите кількість вдихів від тисячі до ста п’ятдесяти на годину…
«Продам на хрін», – думаю я про телевізор і плентаюсь у душ, подалі від стрьомних чуваків. Сьогодні четвер. Четвер для мене – день сексу. Щочетверга я йду до Валентини. У неї четвер – методичний день. Вона працює вчителькою англійської. Їй двадцять шість, має п’ятирічного сина. Чоловіка вигнала кілька років тому й відсудила в нього квартиру. Той вважає її сучкою й не перестає нагадувати про це есемесками. Хтозна, може, безхатченко й правий, та мені байдуже – у нас просто секс по четвергах.
Стоячи під прохолодним душем, думаю про інгалятор. Думаю про нього й коли витираюся. І дарма, бо несподівано в моїх очах народжується нова невідома галактика з безліччю дивних-предивних яскравих зірок… Дивлюсь на рушник. І що ж я, зараза, бачу? На ньому висить мій кульчик. А це означає… Це означає як мінімум те, що сексу сьогодні не буде… Перебираюсь до дзеркала. Во блін! Так воно і є. Мочка вуха роздвоюється, ніби язик