каску з заяложеною емблемою на свою маківку та захисні окуляри, а потім сідав на «хорх-901», простягав руку наперед, ймовірно копіюючи Фюрера і з ентузіазмом командував: «Аберфор!».
Однак одного ранку він вийшов на спільну кухню вже напідпитку і, замість театрального розшаркування, схопив Сару за попу і з криком «Гойте фарен – морген капут!»[36]поволік дівчину у свою кімнату. Настала німа фінальна сцена цього спектаклю. Максим не наважився відбивати Сару та й, коли прислухався, почув лише її тихі схлипування за дверима кімнати фріців. «Значить, не б’ють. А якщо спробую стати на заваді – то мене і вбити можуть», – резонно і з певним полегшенням констатував тоді хлопець і пішов до вокзалу на роботу. Юнак весь день намагався не думати про сусідку і заспокоював себе подумки тим, що нічого б не зміг вдіяти все одно, а якби втрутився – то могли б вбити обох, і його, і Сару, котра вже давно перетворилась на Надю.
Однак, з того часу все змінилося.
Максим це усвідомлював, але переконував себе, що йому зовсім не до того, аби якось аналізувати другорядні ознаки, котрі напряму його не стосувалися.
Тоді вже мама відхаркувала кров’ю, а крупи майже скінчилися. Що йому до сусідок? Врешті-решт, ну справді, не рідний же він їм брат? Хоча хлопець і зауважив, що обидві юні сусідки-єврейки стали взагалі якісь тихі, хіба що почали дуже фарбуватися. Мама їхня майже не виходила з кімнати й стала немов сновида: бліда і непомітна. Сусідка, та сама, що сказала, мовляв, батько його зник безвісти, здається, померла. Однак Максим точно цього не знав і не цікавився особливо. Закрився для навколишнього світу. Були в нього, як йому тоді здавалось, більш нагальні проблеми.
А потім, раптом, він усвідомив, що сестри з кімнати навпроти взагалі зникли. І матір їхня разом з ними – немов канули в Лету. Двох фріців ще раніше розквартирували кудись в краще місце, ще коли випав перший сніг, і вони з вигуками «шайзе!» ходили, вкутані в армійські шарфи, з червоними замерзлими носами, бо, позаяк квартира центрова, але ж опалення не функціонувало…
І ось настав той момент, коли Максим повернувся в комуналку й усвідомив, що там залишилась лише його хвора матір. Більше нікого не було. Жодної живої душі. А отже, і переживати за чужих, непотрібних йому людей більше не потрібно. Виходить, так..?
«За моїм вікном ширяють ластівки. Низько-низько. Вони розрізають синє небо, без жодної хмаринки, однак, передрікають грозу. І та почнеться незабаром, жодним чином не змінивши мої плани, бо їх в мене взагалі нема», – подумав Антін і відразу ж виклав свої роздуми в інстаграмі, закріпивши світлиною, миттєво зробленою з вікна. Він вже другий тиждень тинявся квартирою, думав, як би знайти новий підробіток в динамічному просторі ремонтів, новобудов і просто «пєрєдєлок» Москви, бо, мабуть, прийдеться з’їжджати навіть з цього щолківського хліву, якщо хоч якусь роботу невдовзі не знайде. Додому вертатись не хотілося. Відразу зникло бажання прорефлексувати щодо купання в Бистриці й поплакатися