запропонував роботу у місцевому видавництві: платять там мізер, тому й кваліфікованого літературного редактора втримати довго не можуть – попрацює місяць-два і до побачення. А от для студентки філфаку як не як, а підробіток.
Підробіток їй справді потрібен був, тож погодилася не роздумуючи. Після занять бігла у видавництво. Ввечері приходила додому, похапцем вечеряла і сідала за підручники. Або ж знову за коректуру текстів – автори частенько просили вичитати рукописи терміново, а на терміновість залишалася хіба ніч. Вранці невиспана, з опухлими очима, їхала на пари. І знову все по колу.
Ще гірше стало, коли захворіла і пішла зі школи мама. Тепер треба було ще й закупки продуктів на себе взяти. І мамина пенсія, і все, що вдавалося заробити Іванці, йшло на ліки та їжу. Просити сестру не наважувалися, а та сама ніби й не здогадувалася. Чи робила вигляд, що не здогадується? Іноді ще й нарікала: он іншим батьки так допомагають – і машини дарують, і будинки будують, і путівки дорогі купують, а вона – все сама, все сама, все тільки своїми силами.
«Це не ти сама, а Дарко твій сам», – закипала Іванка, але мовчала. Тільки дивувалася: навіщо Тоньці оті безконечні шопінги? Та Іванка ходінь по крамницях терпіти не може, у неї від них голова болить. А Тонька кайфує. Навіщо їй стільки вдяганок та прикрас? Обходилася ж вона вдома без цих вагонів шмотків. Деякі покупки сестра запихала в шафу і зразу ж забувала про них. Колись витягла жовто-салатову сукню з глибоким декольте і відкритою спинкою, оздоблену бурштиновими краплями, і здивувалася:
– О! А коли це я її купила? Хм… Я ж терпіти не можу цього кольору. Та й фасончик – так собі. Фуфло якесь. Віддала б тобі, пампушечко, але ж у нас параметри різні. Ти її все одно не натягнеш на себе, бо вона тобі буде задовгою і завузькою.
І сховала назад у шафу.
«На тобі, небоже, що мені не гоже, – з прикрістю подумала Іванка. – Та я б її і під загрозою розстрілу не надягла. Навіть якби у нас були абсолютно однакові параметри».
Тієї ночі Іванка ніколи не забуде. Серед опівнічної тиші раптом різко задзеленчав телефон. Спросоння вона ніяк не могла зрозуміти, чий це такий істеричний голос надривно б’ється у слухавці. Зловила тільки одне слово: «Дарій…» Дарій… Дарій… І враз зіскочила з ліжка, ніби окропом ошпарена. Щось погане сталося з Дарком! Щось страшне… Й аж тоді здогадалася, що кричить Тоня. Уперше в житті так кричить.
Іванка стала хутко збиратися: однією рукою натягала джинси, а другою притискала до себе слухавку. Треба викликати таксі. Хутчіше, хутчіше…
– Що там сталося, доню? Куди це ти зібралася посеред ночі? – стривожилася мама.
– Усе гаразд, мамо! Спи. Я зараз повернуся. Тут один письменник з району… Їде до Києва… Через наше місто… Має дещо передати для видавництва. Зараз він під’їде до нашого будинку. Ти спи, не хвилюйся. Я не надовго.
Автівка під’їхала миттєво, ніби таксист тільки й чекав цього виклику. За десять хвилин Іванка була вже в лікарні.
– Що з ним? – кинулася до Тоні.
– Аварія. Якийсь п’яний прямо на них…