у шоколаді), а потім вколола її ними ж у самісіньке серце. Пампушки… А вона… вона… Барбі блондиниста! Кицька дряпаста! Тигриця пазуриста! Мисливиця за кавалерами!
Тоня – повна протилежність Іванки. Ніби вони й не сестри, ніби росли не в одній квартирі і їх виховувала не одна мама, що мала великий вчительський досвід. Темно-руса Іванка – «булочка з родзинками, до якої завжди липнуть всі гнані, голодні і скривджені» (визначення подружки Лесі). А Тоня… О, Тоня й справді нагадувала граційну білу кицьку, яка час від часу випускає налаковані пазурчики і з лагідного муркання переходить на тигряче рикання. А ще вона й справді має добре розвинений інстинкт мисливиці. Звісно ж, не на зайців чи нещасних баранів, а на женихів. Хоча, як спостерегла Іванка, деякі сліпо закохані в Тоню мало чим відрізняються від тих, що бекають.
Уперше старша сестра вполювала свою здобич ще на третьому курсі університету. Вибрана нею дичина була сином директора банку. І одруження, і розлучення, і рік життя поміж цими двома датами були такими бурхливими, що Іванка цілком погоджувалася зі словами сусідки тітки Лізи: «Це був не шлюб, а діагноз». Діагноз, слава Богу, виявився не смертельним. Як тільки татусів банк лопнув, наче мильна бульбашка, його юний «нарцис» вилетів від Тоні, мов корок з пляшки шампанського, – разом з його барськими (від слова бар) походами, універівськими «хвостами» та періодичними спалахами диких ревнощів. Вигнала його Тоня, хутко видужала і забула. Начисто. Ніби його ніколи й не було.
А зразу після отримання диплома вискочила заміж за власника продуктового магазинчика, розміщеного на першому поверсі їхнього будинку. Той буквально осліпив її блиском свого сріблястого «рено». Блиск виявився секонд-хендівським, притрушеним роками і курявою довгої дороги, що пролягала від німецької автобарахолки через Польщу. А підприємницька фортуна чомусь хутенько відвернулася від Антоніниного чоловіка. Він відкрив ще дві крамниці, набрався кредитів, але невдовзі довелося позбутися навіть затишної квартири, заставленої під позику. І Тоня повернулася додому, ображена на свою невезучу долю і зла на цілий світ.
– А може, все у нього ще наладиться, – несміливо заїкнулася мама. – У тюрму за борги не посадили, а статки – діло наживне. Він непоганий чоловік. І так любить тебе… Ну не вийшло з комерцією… Але ж він фізмат з червоним дипломом закінчив… У нашій школі вчитель математики якраз на пенсію пішов. Я б поговорила з директором.
– Я виходила заміж за бізнесмена, а не за якогось там вчителя. Ви б мені ще бомжа порекомендували! – відрізала Тоня, грюкнула дверима і кілька днів проплакала у кімнаті, у якій раніш жила з Іванкою, а тепер експропріювала для себе.
Після другого розлучення вона вже не поспішала ставити штамп у паспорті. Вибирала наступного претендента довго і прискіпливо. І таки вибрала. Найкращого. Найнайнай… Бо хіба ж може бути хтось кращий за Дарія? Та Іванка б за ним – хоч на край світу! Але Тоні так далеко мандрувати не треба було. Спочатку вона пішла до рагсу, потім до вінчання.