від якої можна втекти… Ну прожила б ще місяць… І що це дасть? Я потроху відкладала для тебе… Але тепер ось що скажу тобі. Поділися з Дарієм… Він же квартиру Тоні оставив. Хай хоч трохи… Гріх же який, Господи, – кинути людину отак напризволяще. Він же тепер один як палець. Сам-самісінький. Хто знає, чи з того його бізнесу ще хоч якась дещиця йому перепадає. Люди тепер – як хижаки. Рідна жінка і та не пожаліла, що вже казати про чужих. Може б, йому добрих лікарів за кордоном пошукати. Он по телевізору казали, що в німецькій клініці такі операції роблять, на ноги людей з подібними діагнозами ставлять.
«Мамусю моя дорога! Та цих грошей тільки й вистачить що на дорогу до Німеччини», – подумала Іванка. Але вголос заспокоїла маму.
– Я передам. Обов’язково. От здам державну сесію, отримаю диплом, візьму відпустку у видавництві і поїду.
– То хоч подзвони йому вже.
– Зараз, мамусю. Ось повечеряю і зателефоную. Тільки ти будеш говорити першою.
– І чого ти в мене така страхопудка?
– Мамо, я не боюсь! – спалахнула Іванка.
– Не боїшся… Соромишся, значить. Зараз дівчата такі бойові, а ти ніби дама із середньовічного роману. Так ніколи заміж не вийдеш. І буде моя душенька на небесах боліти, що тебе саму залишила.
– Не треба про це, – тихо попросила Іванка. – Не треба, мамо!
Маму похоронили наприкінці травня. У червні Іванка, приголомшена її смертю, складала державні іспити. З липня вже працювала на двох роботах – видавництво відкрило свою книжкову крамничку і вона стала ще й продавчинею на виїзді. А вечорами вдома робила комп’ютерний набір на замовлення. Усе це – заради поїздки. Вона мусіла підготуватися до неї, бо привезти Даркові ті мізерні копійки, які залишилися після маминого похорону… Ні, це вже було б ганьбою. У жовтні отримала відпускні, взяла невелику позику. Ну от, тепер можна і їхати.
Старенька, але ще міцна цегляна хата під сірим шифером зустріла її заплаканими вікнами у блакитних віконницях – щойно пройшов дощ. З таких же блакитних, але вже трохи облущених дверей війнуло сумішшю міцних ароматів висушених трав і свіжої дерев’яної стружки.
– І кого це Бог зранку тобі послав, Одарку? Майбуть, знов за цяцьками твоїми прийшли…
За старечим шамкотінням почулося човгання ніг, і на Іванку цікаво блиснули дві, наче поволокою покриті, ягоди-тернини, заховані за глибокими зморшками. Голова бабусі, обмотана кількома хустками, була схожа на капустину.
– От візьму й собі навчуся ті візігорки з дерева стругати. Лучче буде, як ото в лісі над травою та корінцями гнутися. Ноги вже не слухаються, спина дерев’яніє… Ох-х-хо-хо… Ну вживай, Одарку, та на ноги ставай… Он яка городська панянка до тебе! А ти розсівся в колясці і цяцьками бавишся, як дітвак… Бувай, кавалєр. У мене ще повний город роботи…
Дарій виїхав з другої кімнати. Поверх темного світера – сіра кацавейка з кількома кишеньками, застібнутими на «блискавки», волосся ледь-ледь притрушене сивиною. А очі – такі ж, як і були: чорнющі, трохи примружені і чи то насмішкуваті, чи збентежені.
– О!