роздягайся. Зараз будемо чай пити. Такого чаю ти ще в житті не пила. Мені справді не треба грошей. Он бачиш, чим займаюся? – провів рукою по дерев’яних фігурках, кошиках, шкатулках. – Прибутковий, скажу тобі, бізнес… Не віриш? Ну-у-у, може не такий уже й прибутковий, зате прожитковий – на прожиття вистачає. І нерви заспокоює. А щодо операції… Справді, була така думка – нараяли мені одного ескулапа, тільки не в Німеччині, а за Бугом, у Любліні. Але баба Оляна заповзялася травами, корінцями та мазями на ноги поставити. Мо’, й вдасться. Ти ж бачила, яка це затята бабусенція. Така не відступиться, поки свого не доб’ється. Та й я стараюся, не лінуюся – тренуюся за системою Дікуля, он у тій кімнаті всіляких тренажерів – як у заправському спортивному залі.
Іванка знітилася: Тоня тут ні до чого, це мамині гроші. Так-так, мамині. Вона просила перед смертю передати їх йому і якщо він не візьме… Це просто неможливо, не можна не виконати заповіт, бо тоді Іванка все життя буде носити гріх на душі.
– Гріх і свята ласунка! Та такого просто бути не може! Не сміши мене, дівчинко!
– Я не дівчинка! – спалахнула Іванка.
– Ах пробачте, панянко! Я ж, здається, уже сказав, що ви славно виросли і чарівно розцвіли! Ваша краса аж засліпила мене. Ну пробач, пробач дурного. І не дивися так жалісливо. Не треба… Я тут трохи сентиментальним став… Багато, знаєш, думав, часто сам з собою говорив. Але жалості мені не треба. Не смій мене жаліти! Це мене ображає. Зрозуміла?
Іванка кивнула.
– Ну от і домовилися. Не буду тебе дурити: оцими дерев’яними цяцьками не дуже заробиш. Та я їх більше роздаю, ніж продаю. Це скоріше арт-терапія для душі. Але ж не забувай, що я ще й непоганий юрист. Ноги не слухаються, а голова працює, як часовий механізм. Знайомі й досі звертаються за консультаціями, своїм знайомим мене рекомендують. Звісно ж, поради по телефону – не зовсім те, що в місті на місці. Але… Усе добре, Іванко. Усе добре! Могло бути значно гірше. Я ж міг не вижити. Міг, правда ж? Але вижив! Вижив і кожного ранку зустрічаю сонце, дивлюся на небо, на ліс, слухаю птахів, розмовляю з добрими людьми, ось тебе, красуню, побачив. Хіба це не чудо?!
Вона знову підтакнула. Він склав перед собою долоні, ніби перед іконою, і вклонився самою головою.
– Отож давай зробимо так. Ти мені віддала те, що вважала за потрібне віддати. Господь це бачить. Чуєш, Господи? Раба Божа Іванна передала мені ці паперові знаки людського достатку з ликами наших українських світочів. Тепер вони мої і я маю право розпорядитися ними як захочу. А я, Боже, хочу подарувати їх цій чарівній панянці. Бо вона молода, гарна, розумна, їй ще треба заміж вийти, дітей народити. А я і так не знаю, куди свою валюту дівати. Другого візка мені не треба, трави та дерево для роботи баба Оляна безплатно приносить (не забудь, Боженьку, записати це до її заслуг на цій грішній землі), на бали не ходжу, на дорогі черевики витрачатись не треба. Отож урочисто вручаю тобі, панно Іванно! Ах, не хочеш! Тоді я їх… у грубку вкину. Бачиш, який вогонь – за мить від цього пакуночка тільки жменька попелу залишиться. Ех, ласунко! Погано ж ти мене знаєш…
Вона сиділа,