короля і стань там на службу. Як коли нас затребуєш, прийди в тоє ось місце, засвисти три рази, а ми тобі на поміч станем.
Івась ізліз з коня, дуже жалко му ся вчинило, що з ними розстатися мусить, бо ж вони йому всюди таку добру раду давали. Як коні ся розбігли, пішов він поволі до того величезного міста до палацу самого короля.
Прийшов на подвір'я і питається, чи не дістав би він тут службу. Якась служанка переходила і каже:
– Заведіть го до палацу, там власне потребують коминяра. Івась пішов і станув на службу.
Незабаром настала велика війна. Сам король з військом вибрався на тую війну. І наш коминяр рад був іти, але веліли му дома зостатися і дозирати п'єців.
На третій день приходять вісті, що король побитий, а жовнірів порозганяли вороги на всі сторони. Іще раз загадав король боротися з ворогом, що безправно напав на його землю, сів на коня, позбирав жовнірів у купу, і знову битва ся зачала. Але й цього разу не дуже їм ся щастить, а ворог гору бере.
Аж ту на краснім коню їде лицар, весь в залізній збруї, поклонився королеві та старшині військовій і гей що на ворога. Все, що під руку попаде, на смерть убиває, ніхто перед ним встояти не може. Вороги розлетілися, як полова.
Король втішений, що звитяжив, кличе лицаря до себе і питає його:
– Що хочеш за тую послугу, котру мені вчинив, освободив мене і царство моє від лютого ворога?
– Найсвітліший королю, – каже лицар, поклонившись, – коли вже така ласка ваша, то дайте мені на письмі, що як схочу, то мені дасте найстаршу доньку за жінку!
Король охоче пристав на це, виладив письмо і приложив печатку. Лицар втішений, що по його волі стало, ухопив письмо, сів на коня, тай щез, як мряка.
А був то ніхто інший, тілько Івась-коминяр. Як скоро король поїхав на війну, так він побіг до зеленого гаю, там де ся з кіньми розстав. Свиснув три рази. Коні його в сей час надбігли – на однім з них знаходилася збруя, він її вбрав і поїхав на війну.
Радість велика панує в замку королівськім, що ворог побитий. Гостей повно ся наїхало, день і ніч бенкетують. Всі розповідають о тім лицарю, що то приїхав королю на поміч так в добрий час, а ніхто не знає сказати, де він си потім дів. Коминяр чув усе і радувався незміренно.
Не минуло і десять неділь, як ось знов дають до короля знати, що той сам ворог йде з великим військом на нього. Король зібрав військо і ударив на ворога, що без причини плюндрує по його краях. Але ледве зачалася битва, вже король мусів з пляцу уступити – а ворог одних убиває, других в неволю бере. Ой, зла хвиля прийшла на короля, він ся обзирає, чи знову лицар не над'їде, що го перший раз з біди освободив.
Вже мали самого короля в неволю взяти, як на сивім коню указався лицар весь в срібній збруї, б'є, забиває все, що му ся під руки навине, – вороги, як зайці, розлетілись на всі сторони.
Король втішений питається знову лицаря, що він хоче за ту велику прислугу, яку му вчинив.
На тоє відповідає лицар:
– Найясніший королю! дай ми на письмі, що як тя просити буду о середущу доньку за жінку, то вчиниш мою волю!
Король охоче на те пристав.
Через