тоді вся правда ся укаже. Король пристав на тоє.
Івась чим скорше вибіг за місто до зеленого гаю, свиснув, коні ся позбігали – зодягнув золоту збрую, сів на сивого коня і так пустився їхати на подвір'я королівське. А там панів повно та князів, раді б побачити того лицаря, що ся так дуже вславив. Сам король з доньками помежи ними знаходиться. Музики грають, у всіх церквах в дзвони б'ють, зі всіх сторін люди, мов на прощу, зійшлися.
Наш Івась в'їхав на замок – випружився на коні, мов струна, а такий гордий і бундючний, ніби який генерал. Люди не хочуть дати віру, що ось це той сам коминяр, що недавно служив у короля. Всі ся розступають. Івась спинив коня аж перед самим королем, віддав поклін і витягнув з-за пазухи всі три письма, власною рукою короля писані, де в кождім письмі прирікає король одну з доньок за жінку му дати.
Івасьові припала наймолодша до серця, тоту зараз посватав. Незабаром було весілля, таке славне, за яке ніхто не чував. Гостей напхалося без ліку. Через три неділі бенкетувалися.
Третього дня по весіллю каже Івась до жінки, що він є син хлопа, що таке а таке з ним ся стало. Він рад би подивитися до старенького отця, що там бідняка робить, десь за ним дуже банувати мусить.
Королівна повідає на тоє:
– Їдь, їдь хоча б і днеська, і я з тобою, коли велиш, охоче поїду
Іван вислав послів наперед, щоб глядали вітця, сам зась вибрався з цілим двором за ними.
Дорога вела через той ліс, де в великім домі розбійники сиділи. З того дому тілько вже тепер згарища зостались. Як в'їхали на поле, побачив Івась свого старенького татуся, як неборачище за плугом ходив і за бичатами: «соб! собе!» покликував.
Івась розрадувався дуже і пустився до старого, щоби го звитати, але жінка каже:
– Стій, зачекай! Тато би ся встрашили, і могли би захоріти, тра перше послів слати, щоби їм сказали, що їх син ту недалеко.
Вислали послів, а ті заповіли старому, що їх пан, зять самого короля, рад би ся з ним видіти. Старовина, як тоє учув, здержав бичата, зняв шапку з голови і не може ся дивом здивувати, звідки стілько люда так красно одягнутого коло нього взялося.
А ту їде карета, від золота та срібла полискується, шість коней білих, як сніг, ю тягнуть. А в тій кареті сидить королівна. Коло карети на білому коню їде королевич стрункий а моторний. Чоловік, як се побачив, упав на коліна тай похилив голову.
Королівна, коли подивилася на сивого, мов голуб, татуся, з великої втіхи аж заплакала, а Івась скоро скочив з коня, припав до вітця, в руки та в ноги цілує та мовить:
– Татунцю мій солоденький, серденько моє, та ви вже вашого Івася не впізнали, що то п'ять літ тому в тім лісі загиб.
Старий не вірив очам своїм, чи то ся в сні, чи на яві діється, сльози, мов горох, пустились цюрком з очей, тулить дитину свою до серця і каже:
– Івасейку, синочку мій, голубчику мій, зозуленько моя, та я вже мій вік за тобою переплакав, звідки ти ся ту взяв, та звідки ж у тебе такі статки? Гей, небоже, чи не кривдою людською ти ся того доробив?
І дивиться синові в очі, рад би правду від нього дізнатися.
– Ні,