встигла підтягнути до Африки війська. – Абрамов поспішав виговоритись, поки солдати заправляли ліжка. – Конфлікт виник через те, що на кордоні Оранжевої республіки в Кімберлі було виявлено алмази і майже в той самий час в Трансваалі під Йоганнесбургом – золото. І те й інше – найбагатші родовища в світі. Ось тоді до бурів на гостину рвонуло чи не півсвіту, а попереду – стара добра Англія.
Абрамов продовжував переслідувати Покоса. Форкав водою, умиваючись, та торохкотів:
– Гості копали хто де урвав, тишком вбивали одне одного на тих копальнях, згорали від лихоманки, вплутували у свої оборудки мирних бурів. Саме тоді під соусом запровадження законності й почався справжній грабіж серед білого дня, який політики називають гарним словом «анексія». Англія почала відкушувати в бурів їхні землі – великими й найсмачнішими шматками. Кімберлі в один момент відійшов під англійське крило, згодом англійці оголосили всю територію Трансваалю своєю власністю. Майже двадцять років весь світ спостерігав за тим, коли ж Англія стане право наступницею найбагатших покладів. І ось дочекались… широкомасштабної війни.
– Все? – запитав Юрій, якому невисокий кучерявий Абрамов усе це розповідав.
– Ніби все, – мовив, глибоко чи то видихнувши, чи зітхнувши.
– Скоро все побачимо самі, – нарешті зміг і собі умитись рядовий Покос, до якого вперто причепилось прізвисько Укр.
Із самого ранку Юрій з товаришами стріляв на плацу. На мить відволікшись від цього заняття, звернув увагу на браму. Побачив, як крізь настіж відчинені ворота (небувала штука) на територію полку заходять одна за одною жінки. Кинувши оком на їхню уніформу, Покос почув, як у шаленому танку застрибало серце.
– Цільсь! – почув й після наступної команди натиснув на гашетку.
Чергова куля прошила молоко.
– Оце на! – пробасив прапорщик, який став Юрію чи не за батька у полку. – У тебе ж, хлопче, око, як у монгола.
– У монголів очі вузькі, а у мене о, – Юрій зробив свої витрішкуваті очі ще більш опуклими.
– Та я ж не про те. Я про влучність. Монголи – найкращі стрілки. Та куди ти усе дивишся? – незадоволено запитав. – Мішені в іншому боці, – запримітив, куди скеровує погляд Юрій, і засміявся. – Дівок побачив? Тю, так вони ж страшні всі, як не знати хто. Старі для тебе. Це воно так здалеку здається, що то дєви юні. – І знову сміх. – Хіба одна є… але вона не вільна, так би мовити. Вона нашого штабс-капітана пасія.
– А як звати? – взявся за своє Юрій.
І далось же йому те ім’я!
– Та як звати? Ларисою кличуть. А по батюшці, здається, Олексіївна.
– Лариса… – зачаровано посмакував благозвучним іменем Юрій. – Дійсно Лариса. Так-так, це вона.
– Ану відставити лірику. Цільсь! – перейшов від батьківського до начальницького тону Іван Козиренко. – А прізвище її Обиз, – доклав пошепки і примружив око, вдивляючись у далеку мішень.
– Обиз? – запитав Юрій, тамуючи тремтіння рук, у яких тримав гвинтівку.
–