собою лише перекошене в німому реготі обличчя Абрамова. Жартівнику лоскотно, бо ж Юрко мотає йому під пахвою. Та Покосові байдуже до того, що відчуває Абрамов. Він весь розчинився в ній, у її сукні, у цьому бинті, до якого щойно торкалась її тендітна рука, у її хриплому голосі, котрий все ще звучить в голові, прорізаючи цей монотонний гул. «Цікаво, а вона відчуває мене так само, як я її?» – думає солдат, аж поки не отримує команди, яка переводить його із розряду учасника процесу в розряд спостерігача.
– Рядовий Покос! Вільний! – командує Мотузок.
Покос повертається на глядацьке місце й сідає поруч із Ігнатом Семеновим, який також уже відпрацював. Тепер Юрко може дивитись на неї, на її вправні рухи, на лінію талії, котру облямовує білий фартух, на тонкі пальці, на стрункі ноги, які вимальовуються силуетами на темній сукні, коли вона рухається вздовж столу, на гнучкий стан, на високий лоб, і знову на ці брови, і на ці очі. Лиш раз вона подивилась прямо на нього і тут-таки одібрала погляд, заховала його під віями. Чи то здалось йому – пробіг рум’янець по вилицях. «Авжеж, здалось, – спиняв себе. – Чого б оце їй червоніти, дивлячись на мене?»
Цілісіньку ніч після тієї зустрічі не спалось Юркові. Приблуда-сон не чіплявся. Тіло, облюбувавши якесь положення, за хвильку вже ненавиділо його, намагалось відкараскатись од нього, завмирало в іншому любесенькому. І це за хвилину набридало, встигало остогидіти. Серце недоладно билось де йому заманеться: то калатало у горлі, а то підхоплювало естафету десь у сонячному сплетінні й перекочувалось у шлунок. Там дріботіло, як пташечка, що потрапила в сильце. І страшно було зітхнути (хоча ой як хотілось), бо ж і подих міг ту пташечку розчавити потужним потоком затамованого всередині повітря. Очі, підступні вороги-очі, ну нізащо не хотіли закриватись. Ніби хто піску в них понасипав. Вже й відгомонів Абрамов, а він зазвичай не міг наточити ляси мало не до півночі. Вже давно колишній матрос Семенов (чиє ліжко у казармі було поруч із Юрковим) «відсвистів арію на губі» – традиційний казармений концерт перед сном, і ще давніше пробубонів в кутку кілька молитов капелан Заза Квінкідзе, якому було від сили двадцять років, але котрий говорив так пафосно, що, здавалось, йому усі сто. У Зази росла така буйна борода, що в ній ховались усі його юнацькі риси обличчя.
Покосу до гіркоти у роті забажалось щось написати, оце зараз, цієї миті, негайно. Нишпорив під ліжком, у тумбі – жодного шматка паперу. А йому так треба! Бо ж його наповнила поезія, вірші не знати звідки брались і складались у голові. Юрій намагався не розгубити те, що вже вигадав, те, що вклав у рими й чим навіть встиг насолодитись. Єдине, чого бажав, – не забути присвячену Ларисі поезію. Там були слова і про ніжні дотики, і про брови-чайки, і про волошкові очі.
«І куди це я зібрався?» – раптом, як Пилип з конопель, вискочило посеред тих поезій слушне питання. Куди він зібрався? Із ким воювати, за яку таку країну, за чий народ? Як він може покинути тут її, свою Ларису, а сам поїхати бозна-куди?
«Та яка ж вона твоя?» – питав підступно Юрковим голосом хтось, хто сидів усередині