виявив, що вони, ті муки й ті думи і ті безсонні ночі, абсолютно марні та безпідставні. Бо ж «його» Лариса і не знає, й не відає про існування такого парубка, як Юрко Покос. У «його» Лариси є наречений, оцей дорослий і вольовий мужчина з тонкими вусами – штабс-капітан Леонід Покровський, котрий вже й воював, і нагороду має, і навіть обзавівся шрамом на лівій вилиці. Шанси Юрка при порівнянні двох кавалерів зводились до нуля. Принаймні, в цьому був упевнений українець. І вирішив він, що Лариса Обиз стане йому за недоступну й манливу музу.
– На все життя! – дав своєрідну клятву, адже таких досконалих віршів, які народились після зустрічі з Ларисою, Покос іще не писав.
Промовивши, мов заклинання, «на все життя», згадав сон, який тепер чомусь видався віщим. «А як уб’ють мене в тій Африці? – На секунду залихоманило. – Не викидай обереги», – згадав слова Лариси й перевірив, чи вклав до похідного мішка вишиту українську сорочку.
8
Історія знайомства з Леонідом Покровським нагадувала Ларисі Обиз сюжет низькосортного водевілю – із тих, які щороку привозили до Тифліса другорядні театральні трупи з Москви та Києва. Усе в тих спектаклях зводилось до банальностей. Він, плюс вона, плюс чиясь смерть і клятва на смертному одрі. Потім кохання до скону, танці, музика і дурнуваті костюми.
Леоніда Покровського перевели на службу до складу другої гірської батареї кавказької стрілецької бригади в тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому році. У цьому ж дивізіоні піввіку прослужив Ларисин батько. Так склалося, що наставником Леоніда під час експедицій російської армії на Кавказі став полковник Олексій Георгієвич Обиз. Дочці полковника, Ларисі, на час їхнього знайомства ще не виповнилось шістнадцяти років. За рік після того, як штабс-капітан став вхожим у дім полковника, Олексій Георгійович волею долі опинився у лазареті. Сталась непоправна біда. Один зовсім юний солдат випадково поцілив у полковника. Куля пробила старому військовому легеню. Солдатові загрожував чималий строк на каторзі. За нього вступився поранений, написав прохання в штаб командування, аби солдата не карали. Мовляв, вини його тут немає. Допоки в верхах розбирались, карати чи милувати, сердешний не витримав ганьби й повісився у карцері. Олексій Георгійович, вповні ще міцний чоловік, так і не одужав – добила його звістка про наглу смерть юного підопічного. Та й поранення виявилось доволі серйозним. Хоч як би там було, помирав батько на руках у дочки, яка, вдягнувши сестринську уніформу, не відходила від його ліжка ні вдень, ні вночі. Перед смертю полковник Обиз попросив Леоніда Покровського присягнути, що його Лариса матиме надійне плече та підмогу в особі офіцера, а можливо, згодом стане його дружиною. Штабс-капітан пообіцяв, кинувши перед цим короткий запитальний погляд на дівчину. «А ну, як вона проти?» Лариса ствердно кивнула голівкою і відвернулась.
Ларисі лестила увага дорослого мужчини до неї, вона навіть спочатку була впевнена, що згодом покохає Леоніда, але кохання усе не пробуджувалось у молодому, дещо байдужому до штабс-капітана серці.
У дев’ятнадцять