заверещала – не так од болю чи погроз, як самого посягання на тіло, що, окрім неї, тико хіба Бозі належало. Вискочили брати й сестри, Кирило й Марина, ціла мациківська родина. Дарма Тарасик взявся казати про те, що їхня Руфина вчинила. Дісталося його вухам, плечам і дупі. Та тут на подвір’я Василько вбіг й головою з усього розгону Мацикові-батькові у низ живота – бух! Той з несподіванки так залаявся, аж у єго жінки вуха в’янути стали. Старший Мациків син Демид, майже парубок, Василька було за сорочку та над землею спробував підняти. Та хлопчисько ногою його у кістку – трах!
– Тату! – скрикнув Демид. – Я єго вб’ю, виплодка зозулицького.
Та раптом крізь той рейвах дзвінке дівчаче:
– Пустіте Василька! Пустіте!
Всі до воріт, звідкіля голос, очі повертом, а там Соломійка у синьому полотняному платтєчку стоїть. Ручку, у жменю стиснуту, простягає. Коли ж розтулила – на долоньці четверо мертвих джмеликів лежать.
– Свят, Мати Божа, цея вроки ще якісь до двору принесла, – Марина, продавши витрішки, перехрестилася.
– То не вроки, тітонько, а жмелики, – тихо й урочисто якось сказала Соломійка. – Хай ваша Руфинка їх похоронить. Бо інакше у неї на долонях бородавки виростуть, я знаю.
– Свят, свят, авжеж вроки, – вдарила руками по колінах Марина. – Чуйте, людоньки, що вона гуворить?
Руфина розтулила стиснуті кулачки, глянула на долоні й заверещала:
– Мамо, воне вже ростуть.
– Бородавки? А, Боженьку милий, гоніте цих циганят з нашого двору, – ще голосніше зарепетувала Марина. – Бо спалять хату і всеньке добро. Воне ж самашедці з самого малєнства, цеї Зозулики.
Брати й сестричка отримали по кілька штурханів, доки їх випровадили за ворота. На подвір’ї зосталися лежати мертві комахи. Їх Демид вигорнув на вулицю, склювали кури.
– Та ми їх не злякалися, – казав тим часом дорогою додому Василько.
– Хай спробують щось нам зробети, – долучився Тарас, у якого добряче пекло вухо. – Та я тій видрі таке учвару…
Соломійка спинилася. Глянула на братів і сумно, й сонячно водночас:
– Не тре’ єї бити, хлопці, – сказала. – Вона й так набита. У неїному оці маленький рогатик сидить, я сама бачила. – Соломійка зітхнула. – Ни дай-Бо, ще й хвостика покаже…
Така була Соломійчина мова. Тарасик не знав, ци сміятися, ци сміх прикусити. А Василько за руку сестричку взєв. Стис легенько пальчики. Журно йому стало. Чогось так журно, мовби кашель у грудях засів та дряпає його хлопчачі груденята.
Над трьома малими людьми синіло небо. На другій вулиці в хаті сиділа старша Соломія коло Степанового ліжка і гладила болящого рукою по чолі. Вона ходила тепер доглядати Степана, і Антін тому не перечив. Якби Степан простяг до неї руку, вона б нічому тоже не перечила. Та він тилько дивився сумними очима.
– Я ще виздоровію, – ото й вимовив тико, як Соломія підвелася.
– Авжеж, – сказала Соломія.
Її груди розривав нечутний плач.
Маленька Соломійка вирішила піти до церкви помолитися