вінчання те єго од кулі, од шаблі турецької, од погибелі порятує.
Не врятувало. А потому товариш приїжджав, щось там про обов’язок потурбуватися про неї белькотів. Навіть заміж за нього вийти пропонував. Панею, бач, тоже хтів зробити.
– Я вже раз сходила, – стомлено сказала Настя, котра на руках маленьку Зоричку гуцикала.
Він виринув десь через півтора десятки літ. Виявилося, доля зновика закинула у їхній край, на якомусь там заводі інженєрствує. Приїхав не сам, а з сином, хлопчиськом, на штири роки молодшим за неїну Зоричку. І хлопчиськові тому, Платончику, Зоринка у вічі запала. За руку взявшись, пішли в поле квіти рвати, а далі малий став письма писати, мало що донька два класи церковно-приходської кінчила. І незважаючи на опір матері – селянка, не рівня – таки добився свого, стала Зориця, худюща, али з великими очима, інженєрською невісткою.
Свекор неїн тико й всього, що волосним писарем був, на германській войнонці голову зложив, а Зориця, котрій уже шостий десяток середини добіг, доглядала ту саму стареньку свекруху, яка давно вже розкаялася, що колись не хотіла такої невістки. Двоє синів жили окремо, мали свої сім’ї, а от донька… Донька, а Настина внучка з несільським ім’ям Віталія була старою дівою. У містечку всі знали її страшну історію – у двадцятім році її, п’ятнадцятирічну, перестріли в полі й згвалтували будьонівці. Відтоді, як її знайшли мати і бабуся геть потерзану, у голові дівчини, до того доволі вродливої, щось зрушилося. Стала тихою і неприкаяною, одягалася у все довге й темне і була схожа на монашку. Помагала по хазяйству, читала книжки, що лишилися од батька, видані ще в минулому столітті, а найчастіше сиділа коло вікна й дивилася, дивилася, дивилася. Мовби виглядала невідомо кого. Найчастіше за цілий день не промовляла жодного слова. Мати й бабуся вже змирилися з такою поведінкою.
Настя дісталася Порицька на п’ятий день. Віталія сиділа все так же біля вікна, мляво привіталась, і очі її були так само печальними.
Після взаємних привітань із донькою і свахою та обіду Настя попросила залишити їх удвох з внучкою. Може, сваха і донька подумали, що зновика вона вилікувати попробує? Бо ж знахарка, хоч внучці, як і вони, досі нічим помогти не могла.
Лишившись наодинці з внучкою, Настя спитала:
– Знаєш, чого я до вас придибцяла?
– Провідати? – кволо озвалася Віталія.
– Нє. За гиншим…
– Скажете, то знатиму.
– Забрати хочу тебе з собою, – повідомила Настя.
– Я нікуди не поїду.
– Поїдеш, – сказала Настя. – Поїдеш, бо… Бо я відьма, не забувай. Оком накину і робитимеш, що захочу.
Вона сама не вірила у те, що казала, та все ж казала. Мусила казати. Раз у неї задумка народилась, то, хоть би що, сповнити мусить. І вона сказала, що хоче видати внучку заміж. Що є такий чоловік, тоже нещасний. Мо’, й нещасніший за неї, бо в неї постраждало тіло, не сперечайся, тіло твоє постраждало, а душу ти сама в комору, у погріб тіла зачинила, тико я знаю, що душа твоя плаче і проситься,