до церкви піти, пальчики загинала, крадькома деньочки рахуючи (до десяти рахувати Тарасик навчив, що вже два класи польської школи скінчив), та зітхала, бо день рипучим возом до ночі їхав.
Зате килько ж радості було, коли панотець знову на голівоньку руку – шкарубку і трохи димом пахлу – поклав. Відтоді стало начеб своєрідним ритуалом – щонеділі та у свята, великі й менші, отець Андроній, обходячи паству, мусив торкнутися Соломійчиної голови, а вона звести очі й сяйнути на батюшку блакиттю тільки їй належного неба. А ще ж було причастя, поцілунки Хреста і теплої батюшчиної руки!
І в будні ні та й ні – забігала Соломійка на подвір’я панотця, терпеливо чекала, доки він вийде, не одважуючись зайти до хати. А вже як виходив, сідали парою на призьбі, й починав панотець оповідати біблійні історії – про Ноя, який великий дивний ковчег збудував, про Авраама, що сином заради любові до Бога пожертвувати хотів, про Йону, який в череві кита опинився, про битви князів і царів юдейських, про народження у яслах, поруч з ягнятами, сина Божого, про те, як маленького Ісуса перший раз до храму принесли, де уздрів його старець Симеон… Соломійка слухала, очі її росли й росли від почутих див, які вона уявити й осягнути намагалася. Особливо чомусь їй запам’яталось, як Ной із ковчега (то човен, крипа така велика, пояснив отець Андроній) голубів відпускав, аби розвідали, чи є вже де земля серед безміру води, моря-окіяну…
– Той окіян за наше озеро більший? – наївно питала Соломійка.
– Більший, – отець Андроній значливо вказівного пальця зводив. – У сотні тисяч разів більший.
Його голос приглушено-рокітливий. Соломійка захоплено дивиться на піднятий палець, намагаючись уявити безмір води. Та уявляє раптом себе голубкою, котра летить над тою безкінечною водою. Вона дивиться й дивиться, шукаючи маленький острівок, хоча б такий, як посеред броду в селі, де річка Мережка розливається. Але острівка не видно. Голубці-Соломійці стає страшно. А що як вона не знайде шляху назад? Та раптом вона помічає поруч себе голуба – тильки не білого, як вона, а сивого, сивого-сивого, як… як отець Андроній.
Вони летять удвох і раптом бачать маленький шматочок землі серед безмежі води. Соломійка знає з розповіді отця Андронія – голуб принесе Ноєві з тої землі оливкову (то дерево таке, пояснив отець) гілочку. Голуб? Один?
– Кілько Ной пустив голубів? – питає вона.
– Одного, – відказує батюшка, що почав був дрімати.
– Їдного?
Софійка розчарована. А як же голубка?
– Потому голуб не повернувся, і Ной збагнув, що води відпливли, – чує вона голос. – Час було знову заселяти землю.
– Шкода, – зітхає дівчинка.
– Шкода? Чого? Земля мусила заселитися, а люди розмножуватися.
– Що голуб був їден.
– Їх узяв Ной пару, як і всякої тварі, – отець Андроній пригортає Соломійку. – А відпускав по одному. Так у Писанії сказано. Тобі не холодно?
– Ні. Мені тепло.
Їй тепло од цих розмов, од чогось такого, що й не пояснити словами.
Коли ж