приснула. Сміх покотився під ноги, по вулиці, відбився об дерева у садку. А Степан, Степанко, Степась? Ще більше знітився, навіть оглєнувся. Мовби справді вовків боявся.
«Степанку, Степасю, горе ти моє», – озвався Соломіїн голос тепер із середини неї самої, голос був теплим і наче зримим, маленькою дівчинкою сказаним, котра йшла до хлопчика, щоб його погладити по білій солом’яній голові. Ось-ось дівча простягне руку, і хлопчикові стане тепло. Та на неї дивилося ведмедеве око. Наче справжнього ведмедя, що стояв перед нею пораненим, тамував у собі ревіння од болю, а з ока текла сльоза і десь тем під шкірою гасла, пропікаючи нутрощі. Між ведмедем і нею раптово з’являвся Антін, брав Соломію на дужі й сміливі руки, ніс через річку, до своєї господи, а ведмідь-Степанко безсило ревів, безсило й розпачливо, й од того реву ховалася звірина домашня й тулилися одна до одної дві берізки на острові посеред їхньої річки Мережки. Острова вже не буде, коли Соломія вмиратиме, його з’їсть меліорація, річка звузиться, та крик-ревіння летітиме і все не могтиме подолати воду і берега, що тулиться до землі, до води і цілого світу. Око, його поблиск згадає Соломія, а тепер їй робиться трохи зимно.
А тепер… вона думає (ото й звістка!) про те, що, певно, зновика груба.[2] Два тижні, як затрималися місячні, ніколи так не затримувалися, хіба коли Василька ци Тарасика носити в собі починала. Певно, втретє…
Пора б уже дочку мати. Така її новорічна звістка, начеб принесена перебиранцями. Ов!
Перебиранці кудись зникають. З очей і начеб з пам’яті. Позаду їх іде ведмідь-набрідь. Соломія стримує себе, щоб не вийти за ними. Хай Антін проведе. Антін проведе, Антін проведе…
– Що з тобою, Соломко? – питає свекруха.
– Потому скажу, мамо.
Надвір вискакують напівроздягнені дітлахи. На них сабанить[3] бабуся – надворі таки ж зима.
– Давай весну покличемо, – чує Соломія Тарасиків голос, котрий, як і сам хлопчина, народився на початку весни, перед Явдохою, на Тарасія, майже в той день, що дід Тарас, чорно-білий портрет якого в рамці під рушником висить обіч ікон.
Весна зміцнює Соломіїне бажання довідатися про дитинку – кого ж послав пан Біг? Мо’, й гріх то, али ж як охота… Бо пора мати дівку побіля тих гицелів. Хлопчисьок.
2
Задовго до хитромудрих приладів, усіляких УЗІ (чи то УЗД), у Загорєнах жила баба Настя Луциха, котра вміла якось за відомими їй одній ознаками визначати стать майбутньої дитини. Причому вона робила це не тоді, коли плід виростав чи й ворушився, а саме на початковій стадії, третьому або четвертому місяці. Хто ж звертався пізніше, баба Настя відмовляла, казала, що тут вона сили не має, що гріх тривожити дитя, котре вже все розуміє.
– Розуміє? Як то? – дивувалася було майбутня мама.
– Як і ми з тобою, – відказувала баба Настя. – А тепер – іди. Раніше треба було приходити. Я грішити і чинити наругу над маленькою людиною не хочу.
Для багатьох ці слова здавалися загадковими. Той, хто пише ці рядки, також не знає їхнього