в кінці вулиці, навпроти хати старого Хоми Бадиляки. А тоді вже стала сама тою вишнею.
«Та вона таки чарівниця», – подумала Соломія й начеб прокинулася із напівсну, напівдивної казки.
– Якася тривога, з дитиною не пов’язана, у тебе на серці, – озвалася Луциха. – Нє, нє, не треба мині ніц казати, то твоя печаль, що як надвоє розріжеш, то й до купи не складеш і черв’яка з хитрим оком всередині побачиш.
«Хіба черв’яки мають очі?» – подумала Соломія, та змовчала.
Зате Настя наказала їй дивитися в очі та при цьому думати про щось приємне, а потому про заповітне, а ще пригадати таке, що, мо’, з вечора забула.
Приємне?
Думала про Тарасика з Васильком, заповітне, щоб усі були живі й здорові, ой, і про замочений з вечора горох – те, що забула. А ведмедеве око, що знов перед зором з’явилося, прогнала геть.
– Слава Богу, додому вернулася, – почула, як сказала незрозуміло Луциха і звеліла живота показати.
Соломія соромливо куфайку та станіка, а там і кофтину підняла – дивіться, бабо, животик ще начеб ледь-ледь припухлий тико. Баба подивилася, провела руками (ще би вухом не притулилася, подумала Соломія), легесенько натисла і сказала:
– Все. Можу порадувати – дівчина у тибе буде, можеш не сумліватися.
– Ой, спасибочки, дєкую привельми, бабо Настуню, – Соломія ледь не цьомкнула бабу. – Господи, якби ж так було.
– Отож не мені, а Господу і Матері Божій дєкуй, – сказала Луциха. – З їхньої волі тобі буде даровано дитя. А я що? Баба, котра навчилася дечому, мо’, й гріховному, али ж як радість комусь подарую, то самій на душі теплішає.
– Я вам за те… Я вам за те…
Соломія заметушилася і вузлик з салом та яйцями бабі в руку тицьнула.
– Господи, як же мало тій жінці треба, – сказала Луциха.
– Ни одкажіться, тітонько.
– Ни метушися і слухай, що я скажу, – мовила Луциха вже якось з особливою інтонацією.
І вона сказала, що носити дитину, дасть Біг, таки донечку, випало їй у хороший чєс. То як котики вербові розпустяться, на котики більше дивись і очима гладь. А то й руками. На травичку диви зелену. Як зацвітуть садки, на цвіт, на бджоли й хрущі, що над ними густимуть, свої пісні співатимуть. А як заспіває справжні пісні соловейко, вечорами найди время, абись спів той послухали ти і твоє дитєтко. Літо настане, квіточки польові покажи донечці, вона все бачитиме твоїми очима і твею душею. І до першої груші чи яблука прийди, добрі слова скажи. Мо’, здається, що звар’ювала баба, то я тобі мовлю, що вас тепер двоє і вже все твоя царівна нероджена видіт і чує, і чутиме ще більше. А як послухаєш бабу, що дурнеї люде відьмою щитають, то буде у тебе донечка красунечка писана і для людської радості призначена. Ще сама їй тихенько пісеньки співай та щося часом розказуй.
– Ну, йди собі з Богом, зморилася баба, до лавки ци теплої печі старечі кістки тягне, – сказала Луциха.
– Спаси вас Біг, бабуню Насте, – вклонилася Соломія.
– Ну