той спів маленької пташки. Соловейки не знали, що рулади виводять насправді для маленької істоти, котру так чекала Соломія. Сама ж вона тихенько, крадькома, а часом і вголос за роботою виспівувала різних пісень. Старалась, аби пригадувати добрі, душевні, не сумні, і раз спинилася злякано, коли мимоволі завела: «Горіла сосна, палала, під ней дівчина стояла». Не годилося такої пісні співати, ще роки минуть, доки замужній час набіжить, коли донечка скаже, як і вона колись: «Ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені, більше служить не будете, під білий вельон підете». Соломія побачила себе у вельоні, й на щоку раптово викотилася велика солона сльоза – її смак відчула ще до того, як стерла долонею. Чого б то?
– Чудною наша невістка стала, – казала свекруха до свого чоловіка. – То видивляється на садок, а то виспівує, як на гостинах. Коби чого не лучилося…
– А що має статися? Груба вона, дитину носить, то й тривожиться, й тривогу старається пригасити, – відказав свекор.
– Багато ти знаєш. Варка Карасьова пусля родув ледь з ума не поїхала…
– Так то пусля… Тєжко, кажуть, з неї той хлопак виходив, а теперка ди, якей гицеляка.
– Ой, щося наказала їй тея відьмачка Луциха. Бач, угадала, каже, що дівка буде. Не людське то діло – наперед у женську середину заглєдувати.
5
У жнива сталася біда, дивна придибенція, що внесла ляк і смуток у радісну й щасливу Соломіїну душу. Якось ішла Соломія на поле з кошиком і серпом в нього покладеним, бо ж у селі до самих уродин звикли в поле виходити, не було як відсиджуватися. Раптом позаду почула торохтіння воза, іржання коней, котрі явно мчали чвалом, й крик: «Бережись!»
Крик… Крик був… Ішов од знайомого, вельми знайомого голосу. Соломія озирнулася, коні мчали, високо піднявши голову, піна текла з їх перекошених морд, а на возі таки стояв Степан і щосили шмагав чиїхось буланих (бо ж у самих їден кінь на хазяйстві) батогом. Соломія з переляку ледве встигла відхилитися убік. Невже понесли? Али чого ж він батогом шмагає, а не стримує?
Віз промчався до повороту в кінці вулиці, та Степан не повернув наліво чи то не схотів повернути, й віз колесом тарахнувся об стару розсохлу грушу, що росла в тому закуті, напроти Ганусьової хати. Віз перекинувся, і Степан з усього розмаху гепнувся на землю.
– Божечку мій, – зойкнула Соломія.
Як могла, кинулася до того місця. Степан лежав і стогнав, а зі скроні й розбитого носа густо цибеніла кров.
– Я зара, зара…
Взялася краєм подолу витирати кров. Кого ж би покликати? Закуток глухий, усі на жнивах.
– Встати можеш?
Степан дивився геть затуманено і болісно. Захарчало в грудях, він закашлявся і виплюнув згусток крові.
– М-можу встати… Тилько не тре’…
І раптом звівся на лікті, лице наблизив.
– Ти мене ліп… Ліпше поцілуй…
– Що ти, що ти, Степанку, – відхилилася Соломія.
– Не хоч? А я би тебе кожен день цілував…
Він упав на траву і вже прохрипів:
– У