тико мала Хайчина Ривка, наймолодша дочка, зуміла втекти, ци то перед приїздом німців до сусідів мати одвела, а де теперка – невідомо.
Дівчата з переповненими жахом поглядами проводжали Руфину й солдата, котрі віддалялися. Що вони могли вдіяти? У німця була зброя, здатна будь-якій з них, а то й усім разом вкоротити віку.
– Батькам неїним скажемо, – Люба Личункова. – Воне й приїдуть, роз’яснять. Ну, як тре’, то щось візьмуть та й одкупляться.
– Альбо старості. Він же знає, що Мацики не жиди.
– Тико хай не каже, що їх Мациками прозивають. Бо ж на жидівське прозвисько схоже.
Отак вони заспокоювали одна одну. І начеб легше ставало. Спокійніше на душі. Поки Вірка не сказала:
– Хоть би він дорогою Руфку не застрелив.
І тоді Соломійка, що наче в заціпенілому сні-маренні перебувала, таким неймовірним і жахливим було це видовисько, скинулася.
– Ви як хочете… А я за ними піду…
– Куди?
Любка за рукав ухопила. Інші теж дивилися нажахано, а швидше – жалісливо.
– Він і тебе може стрелити.
– Я піду, – голос її тремтів, проте вже наливався крицею. Як і все її єство. Геть виструнчена стояла, хоч і дрижала – дрібно-дрібно.
– Нате, передасте, коли що.
І торбинку свою Любці до рук ткнула.
– Соломко! – Вірка зойкнула. – Не дурій, подруго. Чуєш? – І пожартувати спробувала. – Бо й заміж не вийдеш. Обоє ухажорів плакатимуть. Соломко… Ну що за людина! Дівоньки…
Та Соломійка вже не йшла – бігла. Бруківка горіла під її ногами. У голову наче хто жару насипав. Здавалося, її розпалена голова от-от одірветься й полетить. Хай. Соломійка знала – вона все одно бігтиме. Доки стачить сил. Бо хіба мона людині ні за що ні про що смерті завдавати? Навіть якщо цяя людина – Руфка. Хай яка вона ни є… Таж ни мона й таку ні за що вбивати…
У голові раптом застукало дивним стуком, наче манюсінькі молоточки, тико не по залізу, а по висхлому дереву. Щось ніби просилося до неїної бідної, мовби розпухлої на всеньке місто, голови. І вона почула голос отця Андронія: «Нема порятунку синам ізраїлевим, споконвіку нема, а не тільки тоді, як вони Божого сина на смерть оддавали». То він їй одказував у відповідь на неїне запитання, чого теї юдеї по всьому світу розбрелися. І ще додав: «Раніше вони словом рятувалися, та слово їхнє Бог на їхній землі чув, а тепер не можуть і словом порятуватися, золотом-сріблом намагаються, тільки його Бог не бачить. А мо’, й не хоче побачити».
– Отче, – прошептала Соломійка, що вже не бігла, а йшла задихана. – Руфина не ізраїлева дочка, а якби й нею була… то хіба… хіба… хіба мона за те умертвляти неї?
Голова стала звужуватися, вже її ніби тисли обручі, гарячі, тяжкі й невблаганні. Вони заважали щось вимовити. Таке, що конче тре’ сказати. Стиснута голова гасила мову. Ще, перш, ніж вона побачила німця й Руфину, котрі завертали на другу вулицю, встигла пригадати, навіть не пригадати, а наче впали звідкись самі, слова: «Юдита припала лицем до землі, посипала собі голову попелом, відкрила волосяницю, в яку була одягнена…»[19]
Здивовано дивилися на її гонитву одинокі перехожі.
Німець,