– Марлен за жодних обставин не пішла б визволяти подругу. Принести себе в жертву чужоземному солдатові? Марлен швидше охоче б йому віддалася, з гіркотою подумав Ганс-Йоахім, як тепер віддається своїм воякам, не тому, що вони солдати фюрера, а тому, що…
Його думки вчасно перебив прихід хазяйки. Вона несла тарілки з яєчнею на салі і сало, посипане дрібно нарізаною цибулею і перцем. Коли ж вона ставила тарілки на стіл, Соломійка нахилилася до господині й тихо благально сказала:
– Врятуйте мене, тітонько.
Хазяйка Галина глянула здивовано і ледь відсахнулася, згустки такого болю бризнули на неї з цих синіх, мов небо, очей. Вона швидко вийшла й сказала на кухні до сина:
– Здається, це не лярва. Він, певне, привів її силою.
– Не лярва? – Геник непідробно здивувався. – А хто ж?
– Ця дівка просила мене порятувати її. А як я можу порятувати, скажи на милість, якщо вона й не курва, не німецька підстилка? Чим проти цього бугая?
– Тоді чому прийшла?
– Захопив на базарі, там багато було сьогодні таких сільських роззяв, як ця. А може, деінде злапав. Ой, Боже мій, що за світ…
Галина сердито грюкнула тарілкою, взялася накидати квашених помідор і капусти, що син приніс перед тим з погреба.
– Красива? – спитав Геник.
– Не те слово, – відказала мати.
Коли вона хотіла нести ще дві тарілки з провіантом, Геник раптом скинувся, ступив крок до матері.
– Давай, я сам віднесу. Заодно й подивлюся, що за цяця залетіла на наше сідало.
У кімнаті Геник чемно привітався:
– Ґутен таґ, гер Катценберґер.[36]
І до гості:
– Доброго дня, пані.
– Доброго дня, – прошелестіла Соломійка.
– О, Гєнік, – зрадів Ганс-Йоахім. – Віпєш? Как ієто по-вашім? За компанія…
– Чому б і не випити, гер Ганс-Йоахім, – вдавано весело мовив Геник.
Ганс-Йоахім налив йому й собі. Підняли чарки, навіть Соломійка.
– Прозіт!
– Прозіт, гер Катценберґер! Ваше здоровля, пані.
Вони випили й закусили, господар кімнати навіть дістав з тумбочки третю виделку. А тоді Геник спитав:
– Ви дозволите, пане Ганс, познайомитися з вашою чудовою гостею?
– Познайо… мітса? О, я, я![37] – Ганс-Йоахім закивав головою. – Я знайт етот слово… Познайомітса? О, я… Гер Генік і фройляйн[38] Саломея – любоф… Как ето? С первій глаз?
Він погрозив пальцем Генику, а потім Соломійці. Видно було, що вже трохи захмелів.
– Відповідайте, тільки швидко, – сказав Геник. – Вас звати Саломея?
– Ні. Соломія.
– Як ви сюди потрапили?
– Я… Довго розказувати… Я хотіла… визволити подругу… Він думав, що вона жидівка.
– А вона?…
– З нашого села. Тоді він… він сказав, що коли піду з ним, тоді відпустить неї.
– Он як?
Геник налив Гансу-Йоахімові й собі. Обоє випили, тільки тепер і Геник залпом.