ж люблю Руфинку…
– Що? Цюю погань?
– Ну… Вона не була поганню… У вічі мені лізе… Хтів би забути – та не можу… Ой, не можу, Соломочко… Сестричко…
– Васи…
Брат, її любий брат, її Василько, Василечко, виявляється закоханий у вирву Руфину! Світ перевертається. Содом і Гоморра! Як же він міг?…
– Пусти мене…
Соломійка шарпається, хоче зістрибнути з коня.
– Куди?
– Я далі пішки піду… Вже недалеко…
Соломійка, може, і вирвалася б, але тут вони почули звук. На дорозі, за плечима. Явно їхала машина. Звук наближався, гучнів.
– Давай-но ліпше звернемо убік, – сказав Василь. – Береженого й Бог береже.
Стоячи в придорожнім сосняку, побачили, як проїхала вантажівка. З солдатами чи поліцаями в кузові.
Пізніше дізнається Соломійка, що те рішення братове врятувало їм життя. Бо Геник і його мати, поміркувавши, вирішили сказати німецькій владі правду. Тобто майже правду. Що бачили, як пан солдат Ганс-Йоахім, який у них квартирував, привів до себе якусь дівчину. Судячи з виду, сільську. Мати Геника розказала, як подавала їм обід. Потім вони удвох лишилися, а тоді якийсь грюкіт почули з кімнати пана Ганса-Йоахіма. Зойк. І побачили, як та дівчина з хати вибігла.
Слова про дівчину підтвердили й сусіди. І колега по службі бачив здалеку, як єфрейтор Катценберґер вів до себе на квартиру якусь дівку. Тож усе виглядало правдоподібно. А сліди Геникового блювання вже були знищені, як і сліди його пальців на молотку. Німці почали шукати вбивцю. Убивцю німецького солдата шукали по всіх селах. Приїхали – німецький офіцер і два поліцаї – разом з матір’ю Геника і Геником, який сказав, що теж бачив дівчину, бо заносив їм з постояльцем каву і добре її запам’ятав, і в Загоряни. Усіх, хто був тієї неділі на ярмарку, за наказом старости викликали до колишньої гмінної управи. Дівчата, а серед них і Соломійка, стояли і тремтіли. Найбільше, звісно, Соломійка. Геник проходив уздовж їхнього вишикуваного ряду. Вдивлявся в дівочі обличчя. Страхом наповнені також. Ледь-ледь всміхається Руфина. Ось і Соломійчине бліде лице. Вона чує, як гучно гупає її серце, готове от-от вискочити з грудей. Паморочиться голова. Пильно дивляться ледь примружені Геникові очі. Зустрічається поглядом з ним. Господи!
– Тієї дівчини серед цих немає, пане лейтенант, – каже хлопець.
«Мене немає», – думає Соломійка.
У очах хлопця вона побачила тривогу і захоплення. А якби вказав на неї? Чи сказала б вона, що то він убив насправді?
Іде перед їхнім дівочим рядом жінка, мати того міського хлопця. Її очі пропікають Соломійку наскрізь. Вона не знає того, що знає ця жінка, що сказав німецький лейтенант – якщо не знайдуть убивцю, розстріляють їх обох. Вказати – є якийсь шанс на порятунок. Соломійці здається, що вона чує зойк цієї жінки, котра любить свого сина. Хоче його порятунку.
Вона не знає, що Геник готовий убити всіх: матір, лейтенанта, себе. Він близький до істерики, хоч зовні спокійний.
– Мій син правду каже, гер лейтенант. То зовсім інша дівка була. Їдемо далі.
Соломійка чує голос матері Геника і думає, що вона, Соломійка,