на карточці вдивляється в цей світ і втікає од нього.
– Красьївая?
– О, так, – визнала Соломійка.
Ганс-Йоахім подумав, що вони ровесниці… Може, з різницею у рік-два.
Навіщо він показав фотографію Марлен? Адже тепер він не зможе… не зможе…
Думки плуталися в голові. Нехай. Він знайде собі іншу, може, й не таку вродливу, але… Все ж ця дівчина гідна співчуття й благородного жесту переможця. Арійця.
Ганс-Йоахім підвівся. Хміль розбирав його, він став пригадувати російські слова.
– Я отпускайт фройляйн Саломея… Отпускайт фас…
Соломійка не вірила своєму щастю. Звелася на ноги. У цей час двері відчинилися, і зайшов Геник з тацею в руках, на якій стояли дві чашки з кавою.
– О, єщьо віпьєм кофе, – сказав Ганс-Йоахім й опустився на стілець.
Геник поставив тацю на стіл, випростався і раптом блискавично дістав з кишені молотка і вдарив німця по голові. Той скрикнув, захрипів, дико водячи очима. Геник схопив автомата, який стояв біля стола, і вдарив ним. Ганс-Йоахім впав на стіл.
– Ви вільні, – сказав Геник Соломії.
Дівчину била пропасниця.
– В-він… Він… хотів мене відпустити, – сказала Соломійка.
– Он як?
Вбігла мати Геника і дико закричала, побачивши квартиранта з пробитою головою.
– Що ти наробив, Генику?
– Те, що мав, – на диво спокійно сказав син, і раптом його вирвало. Блював на підлогу, на свої штани й штани німця. Його аж скручувало всього.
Соломійка стояла наче мертва. Здавалося, не б’ється і її серце.
Мати отямилася першою. Закричала і тицьнула рукою:
– Це вона, вона вбила німця. Так і скажемо.
– Мамо…
Геник закашлявся. Весь теж трусився.
– Не змушуй мене зневажати тебе, мамо… Хай вона іде.
– А ми?
– А ми малі були і голі, – сказав Геник. – Ми щось придумаємо. Головне тепер дочекатися вечора. Тоді десь його подінемо. – І до Соломійки: – Тебе з ним хтось бачив?
– Ни знаю. Люди якісь ішли вулицею.
– І ти йди, – сказав Геник. – Може, колись зустрінемося. Як не на цьому, то на тому світі.
– Що ти таке кажеш, Генику? – скрикнула його мати. – Хай хоч поможе кров стерти.
– Ні, вона йде… Іди… Фройляйн Саломея…
Він зайшовся гірким істеричним сміхом.
4
Стараючись не бігти, Соломійка як у тумані дісталася місця, де вранці вирував ярмарок. Там уже було мало людей. Головне, не видно жодного воза і людини із їхніх Загорєн. Спробувала спитати – куди поділися? Ніхто не знав. В якийсь момент Соломійці здалося: на неї дивляться якось не так, насмішкувато чи що? Чого б то? Нивже щось збрехала Руфина? Тому й поїхали загорєнци? Соломійка відчула, як у неї запашіли спершу щоки, а потім усеньке тіло. Що могла таке сказати Руфина, котру вона порєтувала?
Десь із-за базару подув холодний вітер. Холодний-холодний, аж льодяний, наче до міста враз, за помахом чиєїсь чарівної, али недоброї руки завітала зима.
«Мині холодно», –