то й Павло мусить бути. Жодним словом не дорікнули за щось хлопці. Павло тико сказав на другий день, як з міста вернулася:
– Ми нічому не повірили.
– А то ваше діло, – гордо кресонула своїми блакитними очицями, а душа заспівала й полетіла на небо, як пташка, котру на волю з клітки випустили.
Любов брата до Руфини – єдине, що ятрить Соломчину душу. Ще хіба тривожить те, що сама ніяк вибрати не може між закоханими в неї (до кінчиків вух, каже Василько) Петром і Павлом. Петрусем і Павликом. І долею, що як два дерева, котрі зрослися і ніяк розлучитися не можуть, як ота верба роздвоєна, що росте на краю городу, коло калабані, в якій перуть і полощуть вони з мамою. Здалеку мовби одне дерево, а зблизька добре видно – дві вербиці-сестриці.
А час, проте, несе на своїх крилах їх утрьох. Як і закоханого Василька, і нелюблячу Руфину. Минає зима, весна, літо. Саме літом палають українські й польські села, а на Петра й Павла відбувається отой «великий похід української пімсти», коли рушають на польські колонії. Так про пімсту мовить Петрусь, який десь за тижнів два перед тим подався в українську партизанку. Викликав неї надвечір з хати, стоїть весь виструнчений, аж тремтить, мовби молоде деревце на вітрі, хоч вітру й нема, тихий літній вечір просить їх нахилитися одне до одного.
– У ліс я йду, Соломочко. Тре’ за Україну боротися.
– А без тебе не обійдуться?
– Та нє, так вроді виходить.
По-дитячому, геть по-дитячому шморгає носом.
Щемно-щемно на душі у Соломки.
І гордо – не вона перша у партизанку, в повстанці хлопця свого проводжає, вже й підсміюватися дівчата почали. Тепер навіть кажуть: хто не йде – у того душа ляська альбо германська.
– Удвох ідете? – питає.
Петро зітхає. Бере її за руку. Легенько стискає пальці.
– Ти ніц поганого не думай. Павло нам у селі помагатиме.
– А я й ни думала. Тико він їден теперка мене проводжатиме. Не боїшся?
– Кого схочеш, того й вибереш. Так же договорилися!
«Ой дітвак, дітвак», – думає Соломійка.
Її захлюпує ніжність. І жаль – в глибині душі вона не хотіла б нікуди Петруся свого відпускати. І страх – бо ж повстанці ходять воювати і з німаками, і з поляками.
Літнє надвечір’я кладе на вулицю, на хати все довші тіні. Десь із-за крайніх садків намагається востаннє прозирнути, погладити Соломійку теплою ніжною лапкою-промінчиком призахідне сонце.
Їй добре. Нє – добре і тривожно.
«Моя душа як он та верба роздвоєна», – силкується усміхнутися.
– Соломко, ти зило свиням запарила?
Мама невчасно озивається, а потім із хліва визирає.
– Ну ви глєньте, людоньки, вечір у вікна заглядає, оно роботи ще скіко, а цяя дівуля парубкам смішки продає.
Та голос у мами хоч ніби й сердитий, та не вороною каркає, а ластівкою до їх обох підлітає, тоже на двох птахів, один з яких до вирію одлітати мусить, схожих.
І випорхує той щебетливий голос вгору, мовби хоче більшого простору, та їх за собою кличе.
– Ци, може, ти, парубче, вже у приймаки записуватися прийшов, то оно відро до рук тобі проситься.
– Чом