мало долоню не роздерла…
Руфина вела свою незрозумілу, каверзну гру – не тико з Васильком, серце якого вже вмирало-варилося в пекельному казані. Руфина погулювала, мова йшла в селі, й з ровесниками, й старшими парубками, перестарками, а раз Любка – тобі, Соломко, тико пуд секретом – повідала, як застала їх з Трохимом Круньовим, що рік як удівцем став. Ти б побачила, Соломко, що вироблєли, хі-хі, дай-но вухо, бо так встидно.
Соломійка ж далі була незайманою. Бачила, як пусля вечорниць, досвітком паруються, як, було, гуртові улежанки робели… Вона ж віджартовувалась, часом і по руках, задалеко простягнутих, била. Петрусь і Павлусь могли й обійняти, пригорнути, поцілувати, навіть у щічку, не то в губоньки-уста, та далі і їх не пускала. Навіть за пазуху.
А всередині дедалі дужче млоїло, народжувався, розростався вулкан, який прагнув виходу. Не раз розпашіла уже й прокидалася серед ночі, а рука сама тяглася кудись униз, аж губу закушувала, а часом і по тій руці себе била.
І Людку, і Вірку, і Тоньку мовби ненароком питалася – як то з чоловіками, солодко ци не вельми, і бачила, як при цім особлива поволока їхні очі облягала… Любка цеї осені вже й понесла. А ще раніше – Вірка. І до баби Насті Луцихи йти Любка збиралася.
А вона… Чого ж вона ждала?
Сама скаже?
Али кому?
Петро, як у теї повстанці, у тую партизанку подався, то й бачила тильки два рази. Раз на вечорниці забіг, жартома гвера наставив – мобілізація дівчат, каже, в армію повстанську, школу сестринську одкрели, десь там у Колках, де українська власть.
– А я й піду, – Танька Лукіська.
Руки в боки й очима – ой, не любовні іскри.
Тоді ж тихо спитав Петрусь неї, Соломійку:
– А ти б до нас пуйшла?
– Ни знаю, – чесно сказала.
Якось посмутнів він. До Павла підійшов.
– Хазяюєш все? Ну-ну, хазяюй, та Соломочку мені бережи. Ци, мо’, весіллє задумали? То покликати ни забудьте, дружбан усе-таки.
Якась нова інтонація, навіть новий придих, коли ті слова вимовлєв, з’явились у Петра.
Не раз думала Соломка – а що, як уб’ють справді? Оно коли другий раз до хати їхньої забігав, рука була перев’язана – ат, дряпнуло, каже.
Татові слова, між тим, проростали. Бо… Бо хотілося, Соломійка й сама боялася в тім собі признатися, пекуче хотілося звичайного дівоцького й жіночого щістя. У неї, вирішила, не троє, як у мами, шестеро дітей буде. Усі вродливі й доладні, хазяйновиті й розумні.
Павло, відколи друг-суперник у ліс подався, вів себе спокійно, не надто залицявся, хоча, коли стикатися доводилося, та на вечорницях, а то й на вулиці – обдавав набагато жагучішим поглядом.
Оте… Петрове: «То покликати на весіллє ни забудьте» неприємно різнуло Соломійчине серце. Якоюсь незнаною раніше погордою од тих слів війнуло. Холодним вітерцем, що остужує не тильки щоки.
Вона тоді йшла і відчула, як сльоза щокою потекла. Та тернула щоку рукою, спинилася, подумала: «Чого ти, дурна, так переживаєш? Мо’, ти йому й не потрібна? Авжеж, не потрібна,