континент, у цьому випадку – інками. – Чоловік перервався і залпом допив пиво. – Ви ніколи не задумувалися, що вся сучасна історія – це історія цивілізацій-переможців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринули у забуття, навіть якщо були більш «просунуті» у порівнянні з агресорами. Завойовник, який підминав під себе якийсь народ, державу чи цивілізацію, намагався применшити їхні заслуги, але найчастіше – присвоював їх собі. Я розумію вашу недовіру, але повторюю ще раз, – у голосі з’явилися нетерплячі нотки, – Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо будували не інки. Сини Сонця, відверто кажучи, були хріновими будівничими. Усе, що вони вміли робити, – це воювати.
Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Ґуннара і різко спитав:
– А ви хто?
Старий сконфузився, але відповів без заминки:
– Я художник. Я пишу картини.
Семенове запитання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до того, що казав швед:
– Ґуннаре, думайте, що хочете, але ваші докази непевні. Це лише припущення.
– Це не припущення.
– Це припущення, – стояв на своєму хлопець. – Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести правоту або ж хибність ваших суджень. Я певен, можна знайти інше пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні не існує жодного об’єктивного доказу на користь того, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.
Ґуннар увесь напружився:
– Власне, я підходжу до того, заради чого почав цю розмову, адже йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ існує, Лео. І він не один.
Левко стулив рота.
– Що за доказ? – поцікавився Семен.
– Паїтіті.
– Тобто? Міфічні руїни?
– Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, саме існування якої доводить, що половина з фортець, які нібито належали інками, насправді будувались значно древнішим і більш розвинутим народом. Як Мачу-Пікчу – ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на тлі Паїтіті.
– Звідки ви знаєте? – не втримався Левко.
– Я був на Паїтіті.
Ґуннар дістав з папки останнє фото, найстаріше серед інших. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, уперши руки в боки, на березі витягнутого озера, а позаду нього здіймалась до неба, ледь не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, тільки камені (якщо порівнювати розміри з Ґуннаром) були в кілька разів більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.
Правда, якість фотографії насторожувала. Зображення було нечітким, безформним.
– Де це? – прошепотів українець.
– У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Мачу-Пікчу і Паїтіті розділяє нещасних двісті кілометрів. Штука в тому, що ці двісті кілометрів устелені найбільш