продуману історію. Розповідаючи, старий швед жодного разу не запнувся.
– А це що таке? – спитав Сьома, показавши пальцем на мапу (але не торкнувшись).
– Це Skull’s Crevice, Розколина Черепів, один із орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини Паїтіті відділяють два денні переходи. – Кілька великих крапель збігли по скронях. Ґуннар узяв карту зі столу, згорнув її і тихо (майже благально) промовив: – Візьміть… це вам.
Семен не поворухнувся.
Лео підняв брови:
– Для чого?
– Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… – Ґуннар намагався знайти аргументи, які могли б схилити хлопців на його бік, але в голову лізли самі банальності. – Подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.
Левко затих, намагаючися зібрати докупи все, що він почув і побачив за останні дві години. Історія виходила заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому крилася проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав, говорячи, що випадково натрапив на Паїтіті. У той момент хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, але без того розумів, що людина не може просто так опинитися серед джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією Південно-Східного Перу – все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, – точно так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар врешті – за його словами – натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він намагається зіпхнути цю історію випадковим зустрічним.
– У мене є питання… – озвався Левко.
– Ну?
– Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті і знаєте, де розташовані руїни, чому самі не розповісте про них світові?
– Я не можу.
– Через що?
Ґуннар запнувся, облизав пересохлі губи і з величезною неохотою відрізав:
– Через особисті обставини.
Левко кинув швидкий погляд на Семена і (…це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбавилась важезного тягаря, але за мить поривно відкрив їх.
– І ще одне. – Він звертався до Левка (українець досі тримав листок перед собою, не знаючи, куди подіти карту). – За тридцять кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор – це старий норвежець, який, наскільки мені відомо, живе в Мадре-де-Діос понад тридцять років. У нього кепський характер, та загалом він непогана людина. Перед тим як прямувати в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає у себе дослідників, що пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів по річці. – Ґуннар зазирнув у вічі Левку. – Це важливо. – Трохи відсторонившись, він знову заговорив