ви уявіть мене. – Семен дореготався до сліз. – Лежу, нікого не чіпаю, а тут – тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий весь, і ричить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки клигаю до вітальні і питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!» – і побіг назад у ванну.
Нареготавшись удосталь, Ґрем кивнув на тазик:
– І довго ти так сидиш?
– Та десь із годину. Трохи менше…
Ян протиснувся до ванної, роззирнувся:
– То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?
– Нє, – українець видушив із себе посмішку, – я ще трохи посиджу і буду вилазити – ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.
– Обмотай «помідорки» вогким рушником, – порадив чех. – Ефект той самий буде.
– Так і зроблю.
Ґрем протиснувся поруч із Яном і вислизнув у вітальню. Перетнув кімнату і підійшов до холодильника.
– З чого почнемо? – розчиняючи дверцята, голосно спитав американець. – У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.
– «Bud», – випалив чех.
– «Bud», – луною повторив Сьома.
То був справжній чеський «Budweiser Budvar»,[59] а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко віддавав перевагу німцям.
– Мені «Paulaner»![60]
– О’кей, баддіс, замовлення прийнято. – Ґрем дістав пляшки і зачинив холодильник.
Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап великої подорожі – планування.
XI
18 березня 2012 року, 16:26 (UTC+1)
Вілла Бенгта
– Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, – почав Сьома. – Ісландія, Мексика і Кенія.
За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мокрими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висилася така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою деревиною.
– Так, три, – підтакнув Ян. – Я за Ісландію. – Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.
– Що в тій Ісландії? – підняв руки Ґрем. – Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто…
– …і там скажено дорого, – доказав Ян, закидаючи в рот апетитний сухарик. – Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на