вже три місяці після торжеств, але її й досі крутили ледве не щодня:
По-иному светит нам Солнце на Земле:
Знать, у Сталина оно побывало в Кремле.
– Дякую, друже! – Гущенко кинув оком на репродуктор: не варто й просити – звісно, ніхто з персоналу кафе не наважиться притишити звук. Із вдячністю потис руку дипломату. – А ти куди подівся з Парижа?
– Мене в 38-му направили до Лондона. Помічником військового аташе. У мене були два керівники – і посол, і резидент. А двом начальникам догодити дуже складно. Відкликали, – з гіркотою в голосі сказав Берзін. Махнув рукою. – А місяць тому, повертаючись до СРСР, знову побував у Парижі. Та хай йому біс, цим проблемам! Ставиш пляшку шампанського? За зустріч? – запитав, посміхнувшись і весело потираючи руки, Берзін.
– Запросто! Але не думаю, що воно тут є. Це ж тобі не Париж і навіть не Лондон.
І справді, офіціант сказав, що шампанського тут не буває і приніс двісті грамів горілки в графині й чарки. На закуску – оселедець і хліб.
– І як Париж? – із посмішкою запитав Гущенко, розливаючи горілку. – Давай. За зустріч, – вони випили.
– Ех, Париж! На Єлісейських Полях вже зеленіють каштани. Гігантські каштани, такими вони, здається, виростають тільки в Парижі. На Сені – крихітні пароплавчики, француженки на високих пробкових підборах. Останній крик моди. Втім, відчувається подих війни. Дроль де гер. Дивна війна. Ніхто не стріляє, не бомбить міста. Ресторани забиті людом до ранку. Економити гроші більше немає сенсу! Завтра вони можуть коштувати не більше, ніж туалетний папір. Поліція зупиняє білявок і блондинів, чий вигляд натякає на «арійське походження», прискіпливо перевіряє документи. Бояться німецьких диверсантів. Вулицями вештаються повії з протигазами на боці. Бояться німецької газової атаки, газових бомб з аеропланів. Арештовують і гільйотинують комуністів, закрили комуністичну газету «Юманіте». Назад, до речі, я їхав із послом Суріцем. Його оголосили персоною нон ґрата.
– Самого посла у Франції Суріца? – у Гущенка округлилися очі. – Не може бути!
– Саме так, посла, – Берзін ствердно кивнув головою. – Іншого Суріца в посольстві немає.
– Це шокуюча новина! У наших газетах, звісно, нічого не було…
– А звісно ж. Насправді, анекдотична новина. Я розповім – ти помреш зі сміху. Радянська дипломатія в Парижі обгидилася по вуха. На зборах парткому посольства Суріц вирішив прогнутися: ухвалили відбити Сталіну телеграму про засудження агресії англо-французів проти Німеччини і підтримку німецько-радянської дружби. Після того, що творили в 37-му з посольськими, половина поїхала на Колиму валити ліс. Ти розумієш, такі прогини – це було дуже важливо. Суріц телеграму підписав.
– А в чому сіль анекдоту? – здивовано запитав Гущенко.
– Анекдотичність у тому, що досвідчених дипломатів майже не залишилося! Щойно присланий з Москви за партійною путівкою парторг, замість того щоб віднести телеграму шифрувальнику,