постиралися від тривалого використання. Напис на екрані повідомляв про шістнадцять записів. Фейт здогадалася, що червона кнопка означала запис, тож біля неї, напевно, була кнопка відтворення.
Задзвонив її мобільний, і Фейт мало не впустила диктофон. На екрані висвітився номер Джеремі, і вона подивилася на другий поверх Ґлен-холу. Нарахувала п’ять вікон і в шостому побачила сина, він стояв і дивився на неї.
– А хіба лазити по чужих кишенях не протизаконно? – спитав він.
Вона поклала диктофон назад у кишеню.
– Мені починають набридати малі розумники, які знають свої права.
Він пирхнув.
– А скажи-но мені таке: якби в тебе не було картки-ключа, як би ти зайшов у гуртожиток?
– Натиснув би на кнопку для інвалідів.
Фейт похитала головою над безглуздям ситуації. От і спробуй відстежити людей, які заходили в гуртожиток і виходили з нього.
– То що, тобі потрібні гроші на піцу, білизну випрати чи ти просто хочеш заборонити мені підніматися нагору й ганьбити тебе перед друзями?
– Я чув про того хлопця, – сказав Джеремі. – Уся гуртяга гуде.
– І що кажуть?
– Небагато, – зізнався він. – Його практично ніхто не знав. Він був просто хлопцем, якого проминали в коридорі по дорозі до туалету.
У його голосі Фейт почула нотки співчуття, і її пронизала гордість за те, що син був такий людяний. Їй траплялися цілком протилежні екземпляри, вкрай неприємні.
– Як думаєш, ви знайдете ту дівчину?
– Дуже на це сподіваюся.
– Я можу порозпитувати народ.
– Ні, не треба. Ти вступив до інституту, щоб стати інженером, а не поліцейським.
– У тому, щоб бути поліцейським, нема нічого поганого.
Фейт могла заперечити, але не хотіла, щоб він знав.
– Синку, мені треба йти. Я тут лишатимуся допізна.
Він не поклав слухавки.
– Якби ти хотіла дещо випрати…
Вона всміхнулася.
– Я наберу тебе перед тим, як іти.
– Чуєш, мам?
– Так?
Він замовк, і їй здалося, що він хотів сказати «Я тебе люблю». Отак вони й заманювали в пастку. Ти в усьому їх підтримувала, прибирала за ними, приймала на себе всі удари долі й погляди смаглявих латиноамериканців, які дивилися на тебе так, наче в тебе є роги, а тоді вони зненацька знову міцно притягували до себе цими трьома простими словами.
Та не цього разу.
– А хто був той тип, з яким ти приїхала? – запитав Джеремі. – На копа наче не схожий.
Тут її син мав рацію. Вона взяла піджак Вілла Трента з капота, щоб замкнути його в машині.
– Ніхто. Просто один із підлеглих твоєї тітки Аманди.
Розділ 4
Копіювальний центр «Копірайт» розташовувався на першому поверсі старезної триповерхової будівлі, однієї з небагатьох, які досі стояли на Пічтрі-стріт в очікуванні, коли їх знесуть і зведуть натомість хмарочос.