упустила слину.
100 Скоріш, ніж О чи І хто начертить,
Спахнув він і згорів, весь обернувшись
На попіл за якусь коротку мить.
103 І тільки він розсипавсь, розметнувшись,
Прийшов цей попіл сам з собою в стик,
Ув образі колишньому зімкнувшись.
106 Учені знають часу певний лік,
Що Фенікс хоч вмира, та кров в нім свіжа,
Коли надходить п’ятисотий рік.
109 Лиш сльози ладанні – у нього їжа
Та ще амом, не зерно, не трава,
А нард і мирра – в нього смертна хижа.
112 Мов той, хто падає і охлява,
Коли його на землю біс жбурляє,
Чи закупорюється голова,
115 Коли ж підводиться, все оглядає,
Тяжким припадком зламаний цілком,
Дивується і, дивлячись, зітхає, —
118 Так грішник встав над попелу горбком.
О, Божий суд суворий надто з нами,
Раз безліч мук вділяє багатьом!
121 Мій вождь спитав, хто він і звідки саме;
І той: «Недавно я з Тоскани зміг
Потрапить до цієї злої ями,
124 Звіряче, не по-людськи я поліг.
Так, мулом справді був: Я Ванні Фуччі —
Звір, і Пістойя – гідний мій барліг».
127 І я вождю: «Нехай про дні він луччі
Розкаже нам, за віщо кари ці;
Я знав його лихим в благополуччі».
130 Перш грішник не вважав, що тут співці,
Але, на мене звівши очі вперті,
Від сорому змінився на лиці
133 Й сказав: «Що ти страждання зриш відверті, —
Це найлихіше у моїй судьбі
І навіть гірше від самої смерті.
136 Відмовити не можу я тобі,
Сюди-бо я попав як тать із татів, —
Взяв посуд з ризниці я, далебі,
139 А іншого в крадіжці звинуватив.
Та щоб цьому не дуже був ти рад,
Якщо на вихід ти надій не втратив,
142 Ти слух свій прихили для дальших рад:
В Пістойї спершу влада «чорних» згине,
Та свій Флоренція поновить лад.
145 Марс пари з долу Магрського підкине
У тучі, як вмістилища покар,
І буря разом з громом всюди рине;
148 Почнеться бій з подертим клоччям хмар,
Яке втече по Піхтовому полю, —
Там «білих» остаточний жде удар.
151 Кажу це, щоб тобі завдати болю».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА
1 Наприкінці розмови святокрадець,
Підвівши руки, дулі поробив
І крикнув: «Боже, ось тобі мій вкладець!»
4 Від того часу змій я полюбив:
Одна ті чорні заглушила звуки,
Мов кажучи: «А не кажи цих слів!»
7 А друга, оповивши йому руки,
Зв’язала у тугому їх вузлі,
Й не розірвать ніяк цієї злуки.
10 Пістойє, о Пістойє! Чом в золі
Ти не зникаєш у вогненних бурях,
Твоє закореніло сім’я в злі!
13 У жодному з пекельних кіл похмурих
Ще не траплявсь мені такий блюзнір,
Ні навіть той, хто впав на фінських мурах.
16 І той побіг, немов лавина з гір;
Я вздрів центавра – з пащі била піна
І він кричав: «А де він? Де цей звір?»
19