як загинув, як життя скінчив».
85 Гойднувшись, вищий ріг в огні старому
Став видавати гуркіт чималий,
Неначе грім у вихрі вітряному.
88 І, розхитавши свій вершок малий,
Немов крило для підіймання й лету,
Заговорив і так сказав: «Коли
91 Я від Цірцеї, що мене в Гаєту
На цілий рік замкнула, відійшов
(Енея назва не пірнула в Лету),
94 Ні почуття до сина, ні любов
До батька, ні палкий вогонь сердечний,
Який до Пенелопи не холов, —
97 Не похитнули потяг небезпечний
Душі моєї – бачить в світ вікно,
Людську чесноту і порок конечний.
100 Я спорядив одне тоді судно
І в море вийшов із товаришами,
Які були зі мною заодно.
103 Проплив між обома я берегами
Іспанії й Марокко, сардів край,
Й між іншими в тім морі островами.
106 Уже в нас над чолом сріблився гай,
Коли у місце ми зайшли вузьке те,
Де Геркулес, щоб позначити край
109 Шляхам, стовпи поставив для прикмети,
Й пішов Севільї справа сад живий,
А зліва одійшли будови Сети.
112 «О браття, – мовив я, – пройшли вже ви
Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!
Недовгий строк потратьте життьовий,
115 Що вам лишився, на відповідальні
Ще дальші подорожі в світ сумний,
Щоб вслід за сонцем, землі зріть печальні.
118 Тож пригадайте, ви чиї сини,
Бо ви народжені не животіти,
А знання й честь нести у світ ясний».
121 Недовга ця промова знаменитий
В моїх супутниках лишила слід,
І вже не знав я, як їх зупинити.
124 Кормою повернули ми на схід,
Зробили на шалений лет в просторі
Із весел крила й брали вліво хід.
127 Під іншим полюсом я всі вже зорі
Зрів уночі, а наші на очах
Зникали мало не цілком у морі.
130 Уп’яте сяяла на небесах
І гасла місячна стезя широка,
Відколи вийшли ми на смілий шлях,
133 Як несподівано гора висока
Замріла невиразно нам здаля,
Що вищою з усіх здалась для ока.
136 Зраділи ми, але нова земля
Зустріла негостинно, вітровінням
Ударивши у снасті корабля.
139 Кружило тричі нас води крутінням,
Вчетверте ж піднялась корма увись,
Униз же ніс пішов чиїмсь велінням —
142 І хвилі понад нами знов злились».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
1 Засяяв пломінь рівно, мов планета,
Помчав у далину і там заглух
Із дозволу привітного поета.
4 Коли наш зір принадив інший дух
Неясним звуком, що із нього рвався
І долинав до наших чуйних вух.
7 Як сицилійський бик, чий рев вчувався
На зойк того – і так тому і слід, —
Хто пильно збудувать його старався,
10 Ревів стогнанням жертв його обид,
Хоч, бувши зроблений увесь із міді,
Здавалось, од страждань та болів, блід, —
13 Так, замкнені в