й дня прожить,
А нині меч нікого там не зранив.
40 Равенна, як раніш, така ж лежить,
У ній орел Поленти загніздився,
І Черв’я під крилом його дрижить.
43 А край, що зрештою оборонився,
Де ліг француз кладовищем сумним,
В зелених лапах нині опинився.
46 А пес Веруккйо з песиком своїм,
Які Монтанью вбили так мізерно,
Скриплять зубами над шматком смачним.
49 Міста ж біля Ламоне та Сантерно
Під юним левом білого герба,
Що зазіхає на добро пажерно.
52 Той край, де Савйо ллється з-під горба,
Лежить собі між долом та горою,
Немов між волею й ярмом раба.
55 Але прошу тебе переді мною
Відвертим бути, як я щойно був,
Щоб не забувсь ти пам’яттю людською».
58 Вогонь, мугикнувши, ізнов хитнув
Своїм колючим вістрям, і, не знаю,
Як саме сталось, зрештою загув:
61 «Якби я вірив, що відповідаю
Тому, хто знов побачить білий світ,
То мій вогонь би не тремтів без краю.
64 Та ми терпіти будем вічний гніт,
Тож віддаватись нічого химерам, —
Не боячись ганьби, я дам одвіт.
67 Я воїном був, потім кордильєром,
Повіривши у мотуз рятівний,
І віру цю святим сповило б флером.
70 Якби мене наш пастир головний
Не спокусив – хай злом йому помститься! —
Я розповім, як стався гріх страшний.
73 В житті, відколи зміг на світ з’явиться,
З дарунком нені з м’яса та кісток,
На вдачу був не лев я, а лисиця.
76 Таємних я доріг знав кожний крок
І так прехитру лаштував я пастку,
Що край землі здригався од чуток.
79 Коли побачив я останню частку
Своїм літам, то надійшла пора
Згорнуть вітрила і прибрать оснастку.
82 Утіхам давнім всім поклав я край
І дурня я прогнав, якого клеїв, —
Ах, я нещасний! – і вже бачив рай,
85 Та ватажок новітніх фарисеїв,
Що воював в місцях, де Латеран,
Не проти сарацинів чи євреїв;
88 Він ворогами мав лиш християн,
Які не здобували Акри сміло
Й не гендлювали в землях бусурман.
91 Зневажив він свій сан, святе все діло,
В мені ж – непоказний, сумирний чин
І мотуз, той, що геть ослабив тіло,
94 І як Сільвестра хворий Константин
З Сиратті кликав гоїти проказу,
Мене намірився закликать він
97 У нього люту вгамувать відразу.
І знітивсь я, не знавши, що робить:
Він нетверезим видався одразу.
100 А він казав: «Душі гризото, цить!
Я розгрішу тебе; хай ум багатий
Порадить Пенестріну як згубить.
103 Рай можу замикати й розмикати,
Ключі я маю для ції мети, —
Їх не хотів мій попередник знати».
106 Не міг до мене доказ не дійти,
Не втримав слів у власній обороні,
Й сказав: «Раз, отче, зняв із мене ти
109 Мій гріх, то удержись в такім законі:
Багато обіцяй, а менш роби,