жуйку, було тепер обличчя молодика років двадцяти.
– Не впаде, – сказала молодик на екрані. – Не бійся.
Мовчання тривало з хвилину – так здалося Кімові. Усі дивились на екран. Одне на одного – і знову на екран.
– Усе гірше, ніж я думав, – пробурмотів Сашко.
Пандем на екрані всміхнувся й розвів руками.
– …Ми дожили до цього дня – ти, я… ми всі…
На кухонному столі вежами громадились немиті тарілки. Горіла свічка, і навколо неї літали три нічні метелики – ніби танцюючи, безпечно, не торкаючись крильцями полум’я. Ярина сиділа на табуреті, Кім стояв поруч на колінах, гладив плечі, розстібав блузку, сам не розуміючи, що робить. По Ярининому лиці розмазувалися великі прозорі сльози; вона відповідала на Кімів поцілунок так розкуто й безтурботно, що він ледве її впізнавав. Уся гора страхів, хвилювань, переживань, усі погані сни, депресії й неврози тільки тепер спали з її плечей, і Кім тільки тепер повністю усвідомив, яка важка була ця ноша.
– …Спокійна. Я знаю, що в нас буде хлопчик… Віталик… Він буде здоровий, житиме довго, й життя його буде… Господи, та про що вони думають! Чого бояться! Рано чи пізно це мало… Кімчику, дякую тобі. Ти нас усіх вивів… Допоміг… Кімчику, ти особливий, ти один на мільйон… Я так тебе люблю. Ніщо ніколи нам не завадить. Ні війна… Слухай, ми тепер вільні! Від хвороб, від страхів, від злиднів…
– Ти більше не боїшся? – запитав Кім, проводячи долонею по довгому Ярининому волоссю.
– Навпаки, – вона долонею витерла сльози. – Я відчуваю, що цей світ – нарешті мій.
Другий рік Пандема
Пролог
Отець Георгій востаннє перехрестився, дивлячись в очі Тому, Кому звик вірити й Чиїй службі присвятив життя. Хай там як, Пандем не смів говорити з Георгієм, поки Георгій говорив з Ним, не смів подавати голос під час служби, і взагалі в стінах церкви – мовчав; Георгій, якби міг, переселився б жити під рідне старе склепіння, але…
Після служби він вийшов поговорити з парафіянами – на лаві за церковною огорожею, де можна було курити. Георгій знав, що останнім часом куриво не завдає шкоди і що той, хто не бажає чути запаху сигарети, не почує його, навіть уткнувшись носом у кільце диму, – проте для Георгія це все не мало значення, курити в межах церковної огорожі було для нього блюзнірством, він завжди забороняв…
Щоправда, за минулий рік ніхто ні разу не порушив його заборони. А Георгієві іноді хотілося, щоб порушили. Щоб вигнати порушника з ганьбою, щоб зірватися нарешті… Гніватися – гріх… А дивитися й не гніватися – немає сили…
Мовчали. Курили. Посунувшись, поступились панотцеві місцем на лаві; він сів.
Колись постійними парафіянами у Георгія були переважно жінки середнього віку й старші; молоді чоловіки заявлялися вряди-годи, і переважно їхній візит був пов’язаний зі скорою потребою обряду – хрещення, вінчання, відспівування. Священики з сусідніх приходів іноді скаржилися начальству, що Георгій відбиває чужих парафіян; що вдієш, дітям чомусь подобалося, щоб їх хрестив Георгій. Навіть небіжчикам, мабуть, подобалося, щоб Георгій їх відспівував,