якогось автоматизованого хімічного цеху… Він хороший керівник, він може керувати хоч експлуатаційною конторою, хоч оперним театром… Артур займе його крісло. Не важливо, що він робитиме щодня, – важливо щодня ходити на роботу, цілувати дружину, підвозити дочку…
Думка про те, яке довге й безрадісне має бути життя, щоразу доводила Артура до розпачу.
Пандем був його прокляттям. Пандем знав його таємницю.
Багато років – з самого дитинства – усередині Артура жив таємний світ, у який не було доступу нікому. Тільки в цьому світі Артур був справжній. Світ у світі. Країна в країні. Він складав вірші, але ніколи їх не записував. Він гуляв у грозу, закидав голову, дещо зневажливо посміхаючись білому візерункові небесних вен. Він чув, як росте трава. Він замикався у ванній, роздягався догола й проживав життя за життям, а мати – вона вже тоді нічого не розуміла – стукала у двері й вимагала відчинити…
Він закохався, коли йому було тринадцять. Вона їздила на велосипеді. Він захотів ввести її у свій світ, проте вона не зрозуміла.
Він хотів накласти на себе руки, але здогадався, що це нерозумно. Що вона не варта загибелі тієї прекрасної країни, про яку не має гадки, котрої не бажає побачити; тоді він жив на околиці великого лісопарку, влітку там було людно й пахло шашликами, а пізно восени парк був порожній і темний, і якось там були знайшли п’яницю, що його задушили й пограбували, й присипали листям на дні невеликого вибалка…
Ця мертва людина не давала Артурові спокою. Він уявляв, як стирчать з-під листя ноги в старих черевиках – шнурки зав’язані мерцем ще тоді, як він був живий… Він уставав щоранку о шостій – було ще темно – і вів старого ердельтер’єра Джафара на прогулянку в парк, і довго стояв на тому місці, де знайшли тіло.
Якось дівчинка, через яку він думав про самогубство, каталася на своєму велосипеді по краю лісопарку. Була рання весна. Сніг уже зійшов.
А потім вона десь пропала. Вранці батьки подзвонили в міліцію.
Артур устав, як завжди, о шостій. Усе було як завжди, окрім того, що тієї ночі він узагалі не спав.
Джафар скиглив, просився на прогулянку. Артур намотав на руку повідець і пішов – ні, спершу він прогулявся по краю лісопарку, потім пройшовся по пустельній центральній алеї і тільки потім завернув до вибалка.
Джафар, зрозуміло, її знайшов і почав гавкати. Артур так і повторював потім на допитах у міліції: пес її знайшов перший. Ми завжди гуляємо в парку з собакою. З пів на сьому до сьомої.
…Він прожив тоді найповніший, найболісніший, найщасливіший день у своєму житті. Світ у нього всередині повнився весною.
Він закінчив школу майже на відмінно і вступив в економічний інститут, і познайомився з багатьма різними дівчатами, і зустрічався з ними – з ким місяць, а з ким і рік. Вони були милі, але жодна з них не могла подарувати йому й тіні того щастя, яке він відчув тоді на вогкій весняній землі, де розпускалися проліски й де вона, нарешті зрозумівши все про нього, зробилася чудесно покірною…
Так він жив, майже змирившись з тим, що