він не міг бачити своїх нечисленних вірних парафіян. Не хотів.
– Ну, бувайте здорові, – він устав. – Щось голова болить, піду… І одразу зрозумів, що збрехав і що його брехня така явна й помітна, як пляжна парасолька посеред голої пустелі.
– Прощавайте, – сказав сухо й пішов, не озираючись. Його власний велосипед чекав коло заднього ґанку церкви.
«Георгію…»
«Мовчи, сатано».
…Але хто ж знав, що той, про кого знали, що буде дано йому владу, – чого ж він з’явився так сильно, так підло, так страшно? Людина слабка… Коли Георгій бачив матір, котра ще торік лежала паралізована, а тепер невтомно порпалася на городі… Коли чув, як вона співає (а вона співала замолоду, в неї був сильний гарний голос, про який любили згадувати всі діди в сусідніх трьох селах), коли вона з подружками, такими самими літніми й здоровими, йшла погуляти в ліс, чи танцювала на чиємусь сімдесятиріччі, чи…
Людина слабка.
Чи краще, щоб його мати тихо згасала, неспроможна підняти руки?
Ох, цей був досвідчений. Він був богослов. Його хоч сьогодні можна було брати викладачем у семінарію. Так. Але хто сказав, що саме він зцілив Георгієву матір? Хто йому повірить? Хіба він не може брехати?
Георгій зітхнув, звично очікуючи почути внутрішнє: «Я не брешу тобі, Георгію…» Але не почув. Видно, цей утратив надію його переконати…
Цей – утратив надію?! Невже Георгій – слабкий Георгій – зуміє витримати таку спокусу?
«Георгію…»
– Мовчи! «Я тільки хотів сказати, що переднє колесо…»
– Мовчи, сатано, без тебе знаю! – крізь зуби процідив Георгій і потягся по стару помпу.
Високо над церквою безшумно ковзнув, не залишаючи сліду, гострий срібний новоліт. Георгій здригнувся й перехрестився.
Батько Зануди Джо привів у дім жінку!
Колись усі його дамочки були шльондри. Та і яка дурна захоче водитися з буйним алкоголіком?
А ця дамочка! Батько навприсядки крутився коло неї і трохи що не патокою мастив. Зануда Джо плюнув, виліз у вікно на сусідній дах і пішов шукати пригод.
Відколи травичка перестала бути травичкою, дружбани перестали бути дружбанами й пиво перестало бути пивом, Зануда Джо не знаходив таких пригод, які можна було б потім згадати. Один тільки раз йому вдалось налякати якусь тьолку, скинувши з даху цеглину. Цеглина розбилася просто в тьолки перед носом, але та тільки раз верескнула й перестала. Мабуть, Пандем їй сказав, що це Джо скинув цеглину. І що він усе одно не міг влучити. І точно – не міг…
Раніше вони ходили шоблою і перехожі швиденько звертали з дороги. Вони ловили чуваків з чужих кварталів і чистили їм рила. Вони крали мотоцикли, а якось Кріс був викрав вантажну машину. Правда, потім кинув… І де тепер Кріс?
Їхня шобла розповзлася хто куди. Джоишився сам, він зберігав старий арсенал, захований у кутку гаража під ганчірками, іноді приходив туди, щоб почистити стрельку, яку Кріс колись стибрив у старшого брата. Але стрельки, як їх не чисть, тепер узагалі не стріляють… Джо беріг її просто на згадку.
А от нагострені