Сборник

Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин


Скачать книгу

От він ранком зібрався і йде, залишив свою долину, де ціле літо випасувався. Жалко було покидати таку чудову долину, яка його стільки кормила… Але що поробиш? Зібрався він і пішов.

      Тільки що вийшов на широкий шлях, аж тут йому назустріч баран.

      – Куди це ти зібрався? – питає його баран.

      – Та іду в теплі краї перезимувати.

      – Та й я того! – сказав баран і пішов за ним.

      От ідуть вони, йдуть удвох; назустріч їм півень.

      – Ку-ку-рі-ку! Куди це ви зібрались? – він їх питає. А вони йому й кажуть:

      – Та в теплі краї, братику, перезимувати.

      – Ге, та й я того!

      От ідуть вони уже втрьох. Над вечір втомилися та й сіли відпочивати. Раз чують вони курликання.

      – Он гуси летять! – закричав півень та й хотів сам за ними полетіти. Але хіба він здатний піднятися так високо та й летіти так далеко!.. Побив крилами, полепетав та й знову злетів на землю. «От чорт, лише змучився даремно!»… А тим часом гуси вже розположилися на горбку на ночівлю. Приходить старий гусак-вожак, вклонився та й каже:

      – Куди це ви, шановне панство, зібрались?

      – Та в теплі краї на зимівлю, – відповів віл.

      – Ого-го-го! Га-га-га-га! – розсміявся старший гусак-вожак. – Не бачити вам теплих країв!..

      – А чому, товаришу? – запитав півень.

      – Гм, та тому, що Бог дав вас не на те, щоб у теплі краї ходити. Вам і віку не хватить, щоб дійти до теплих країв! Не на те сотворені ваші ноги та крила.

      Подумали наші мандрівники – що ж тут робити? Та так нічого і не придумали. Пішли вони питати поради у старого гусака-вожака. А той їм і каже:

      – Звідки прийшли, туди і йдіть. Ідіть до своїх хазяїнів та й працюйте знов, занімайтесь своїми роботами. Та ще перепросіть хазяїнів… Коли б не прогнали…

      А вони роздумали та й кажуть:

      – Не на те ми ішли від своїх хазяїнів, щоб знов у ярма нас запрягали.

      Пішли вони, побудували собі хати та й стали жити-поживати, лиха не знати.

      Вовка ноги годують

      Був раз старий вовк та й уже не довижав зі старости. Та й він ходив, блукав по лісі, по полю та й нічого не сполював. Але вийшов він на полонину та й сів на купину і плаче, бо голоден. Приходить до нього стара лисиця і каже: «Добрий день!» – «Добре здоровля, кумоньку!» Питається лисиця: «А що ви ся так задумали? Чого ви плачете?» – «А що, – каже вовк, – уже-сми три дні нічо не їв; здиблю оленя, а той передо мнов натупає рогами, надражниться зо мнов та й пошумить туди у ліс; здибаю кнура, а той як гукне на своїх, то по півдня за мнов уганяються; аби-х не міг ще утечи, то би з мене і кусника донині не стало; а до зайця то уже не мені ся рівняти; от прийдеться мені з голоду загибати». А лисиця-удовиця каже: «Цитьте, кумочку, не журіться, ходім зо мнов, то буде добре».

      Ходять они, кілько ходять, аж здибають турму овець, що пасуться на полонині. Каже лисиця: «Ви собі, кумочку, лягайте під корчем, аби вас пси не знюхали, а я піду подивитися, що роблять пастухи, аби вас не побачили, бо нароблять крику та й кинуться з горючов кувернягов та й хребет вам осмалять геть». Але пішла лисиця