знаю, що ти з мене возьмеш, грошей у звірів не бува, подарунок який-небудь принесу тобі.
– А от що, вовче, принеси ти мені пару гусей, тоді я насталю голос; тільки щоб гуси були живі.
Вовк помчавсь до річки і почав шастать по березі в очеретах. Забовтавсь бідняга по самі уші, а таки піймав пару гусей, взяв їх обох за крила і повів до коваля. Вовка оскома брала на гусей, хотілось самому їх поїсти, та треба було добиться свого. Приніс гусей до коваля й каже:
– Ну, чоловіче, подарок тобі уже приніс, скоріш стали мені голос.
– Добре, вовче, тепер можна взяться і за роботу. Ти, вовче, стань поближче до ковадла, висолоп подужче язик та заплющ очі, а я зараз налагодю, що треба.
Вовк підійшов до ковадла, висолопив язик, заплющив очі і стояв як укопаний. Коваль взяв мерщій самий більший молот та як торохнув вовка по лобі! Він, бідняга, і не ворухнувсь. Коваль тоді зняв з вовка шкуру, одвіз на базар, продав за п’ять рублів, а гусей оставив собі на заріз. А козенята остались живі, здорові.
Вовк і лисиця
Біжить лісом вовк; бачить – дятел на дереві сидить: тук-тук, тук-тук.
– Гей, дятле, даремна твоя робота, – кричить йому вовк, – весь свій вік працюєш, рубаєш, а сам без хати. А дятел подивився на вовка і каже:
– А ти, сірий, все життя овець дереш, а сам без кожуха ходиш.
Подивився вовк на себе: правду каже. Побіг дальше. Біжить, а назустріч йому лисиця.
– Здрастуй, кумо!
– Здоров, куме!
– Кумо, скажи, як кожуха мені пошити?
Здивувалася цьому лисиця, але каже:
– А так: носи мені вівці, із шкур тоді пошию.
Почав вовк старатись: носить і носить шкури, і м’ясо носить, а кожуха нема.
– Скоро, кумо? – питає.
– Скоро.
Знову носить вовк:
– Скоро, кумо?
– Зовсім мало треба: один комір пошити, – говорить йому лисиця і радить вовкові попову кобилу задерти – шкура кобиляча якраз на комір буде.
Пристеріг вовк кобилу та й напав на неї. Забіг ззаду, як лисиця казала (щоб за хвіст тягнув, то й шкура буде ціла), прив’язав свого хвоста до кобилячого, а кобила як смикнула та й потягла вовка. А той кричить:
– Рятуй, кумо!
– А ти ногами бори, впирайся і бори!
– Тут бори не бори, а будеш на поповому дворі!
Вовк і чапля
Ішов голодний вовк. Він, бідний, так їсти хотів, аж у очах йому чорніло. Ішов він, ішов, аж гульк – чапля стоїть. Підкрався вовк тихенько та хап її! Бачить чапля, що непереливки їй, та й каже:
– Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати.
«Від цього мені шкоди не буде», – подумав вовк і дозволив.
– Танцюй, коли хочеш, тільки пошвидше, а то я їсти хочу. Чапля перед ним з ноги на ногу перескакує – танцює наче (хоч усім відомо, що чаплі ніколи не танцюють). Скаче, а сама потрошки вбік відходить. А коли відійшла вже далеченько, знялась та й полетіла.
Вовк подививсь їй вслід та й говорить:
– І нащо мені ті танці здалися, коли я їсти хочу!..
Вовк і чоловік
Раз зустрів вовк жебрака й каже:
– Я