вони на толоку, видять – пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.
– Ото добре! – каже заєць. – Слухай, куме, я тобі поможу ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за обротянку, а ти тоді надбіжи, я тобі оброть засилю на шию, то вже нам кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лиш добре «соб»[1], то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
– Добре, – каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв обротянку за кінець, зав’язав кульку, моргнув на вовка, той прискочив із-за корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам в ноги.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати!
А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила, вже би всього відрікся, ба, коли-бо бісова обротянка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові:
– Та-бо соб, куме, соб бери! Чому так не робиш, як я тобі казав?
Як кобила вчула той крик, гадала, що то другий вовк, як не пуститься тікати, а вовк на обротянці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або об пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та й ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Приходить ближче, а то вовк за шию на обротянці зав’язаний – не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить, що відтоді вже вовки ніколи зайця в куми не просять.
Вовк та кравець
Раз кравець ішов лісом. Його і напав вовк та й питав:
– Хто ти?
– Кравець.
– Ну, поший мені кожух, а то з’їм.
А кравець каже:
– Лягай, я зміряю.
Вовк ліг, а кравець як зачав його пороть аршином. Доки бив, поки уже вовк і не встане. Кравець узяв та й хвіст одірвав. Ото і кожух вовкові!
Лежав, лежав вовк; днів через три оклигав. І зобрались раз вовків багато та і пішли до чоловіка овець красти. А у його здорово двір обгорожений. Вони усе один на одного лягають. Лягали, поки аж рівна куча стала із стіною. А куций вовк на споді (той, що кравець хвіст одірвав). А хазяїн вийшов надвір та як чхне. «Ачхи!»
А куций вовк думав, що то кравець каже: «Аршин!» Та як пручнувся із споду, а вовки усі як заторохтіли та й повбивалися. А куций утік в ліс.
Вовча присяга
Лисиця каже вовкові: «Я не вірю вам, куме, щоб ви були мені вірним кумом, а як присягнете, то я тоді повірю». – «Добре, – каже вовк, – я присягну, тільки щоб ви тоді і мені присягнули і щоб де не забували мене чи рибкою, чи м’ясцем». – «Добре», – каже лисиця. – «А де ж я буду присягати?» – пита вовк. – «Ходімо, куме, я поведу вас до присяги, по закону присягнете».
Пішли. Йдуть, йдуть, аж стоїть мужикова кобила в лісі, прип’ята на довгім аркані, пасеться. Лисиця притягла трохи того аркана, зробила петлю, викопала ямку, на ту ямку поклала ту петлю з вірьовки і каже вовкові: «Ану, куме, кладіть сюди лапу та й кажіть за мною форму:
Служу государю і Богу,
І