падуть вавилонські стіни, тюремні мури,
і, йдучи до праці скошеною стернею,
будуть співати псалми втішені драпокури.
Ніч відійшла за мости, за темні горби,
із усім своїм крамом, з казенним своїм покривалом,
і радість росла, мов лісові гриби,
над печальним торчком і розчуленим медперсоналом.
І слово правди здіймало своє крило.
І здіймало своє крило слово любові.
І сонце в зеленому небі на захід пливло.
І тягнулись за сонцем зернові та бобові.
Я добре домовився з провідником —
нормальне місце на верхній полиці,
і вечір диким вростав часником
у золото молодої пшениці.
Без змінного одягу і паспортів,
червоне вино допиваючи з фляги,
підтягувались до південних портів
сезонні робітники та бродяги.
І в снах, як в озерах, світло пливло,
щемке від сутінків та спиртного,
і кожен знаходив своє тепло
в доках Кейптауна й Порто-Ново.
І кожен нечутно знімав уві сні
чорне срібло з жіночих мізинців
і купував за монети дрібні
каву і овочі в абісинців.
І рвався крізь морок усіх перепон,
крізь дихання субтропічному шторму…
(Їх брали вночі, блокувавши вагон,
і викидали на першу платформу…)
Крізь товщі води, що невпинно несе,
крізь кригу й вогні океанського тиску…
(Тягли, вибиваючи з них усе
про ранні судимості і прописку…)
Той, хто створив ці сузір’я німі,
напевне забув про нас із тобою.
І що нам лишилось? Блукати в пітьмі
серпневою сушею і водою,
ходити поміж непевних чудес
і розглядати серед туману
запалене піднебіння небес,
холодні нутрощі океану.
Один із них працював на ливарному.
Інший, молодший, на машинобудівному.
Вони зустрілись у себе на спальному,
коли повертались із роботи додому.
За їхніми робітничими рухами,
за їхніми словами – короткими й виваженими,
стояла вулиця з усіма звуками,
з усіма проблемами, складними й невирішеними.
Перший сказав: «Страйкуємо, товаришу.
Цехи наповнені сонячним пилом.
Паровози на сортувальному
пахнуть соняшниками та мастилом».
«Отримає все лише той, хто бореться.
Нехай відчують тепер різницю.
Незалежна профспілка на вашому боці», —
відповів йому другий і потиснув правицю.
І старший тримав собі у пам’яті,
стоячи у шкірянці потертій,
дві ходки – по сто дев’яносто п’ятій
і двісті дев’яносто четвертій.
А молодший був у свої дев’ятнадцять
кращим бійцем у всьому місті
і щовечора тепер повертався з праці,
відкинувшись по президентській амністії.
І