в повітрі, відчуваючи осінь.
Це історія, що трапилася якось із китайцями,
із утікачами, що живуть на автостанціях,
в підвалах, по вокзалах, на батутах у спортзалах,
на товарі у контейнері і на соснових нарах.
Кожному китайцеві, що виїхав з Китаю,
але всяке слово Мао береже і пам’ятає,
складно уживатися щодня з капіталізмом,
із народним, інородним, видатним алкоголізмом.
І найстарші із китайців порішили більш не паритись
й взяли собі у складчину розйобаний Ікарус,
в салон напакувавши задля виїзду з країни
садовини, городини та іншої мівіни.
І ось їдуть
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта —
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
І ось вони вкладаються між торбами картатими
і рухаються сторожко осінніми Карпатами,
за чорною пітьмою, за господньою сурмою,
за райською, угорською, смурною шаурмою.
І в кожного китайця є душа його непрощенна,
і сниться йому сонячна республіка Угорщина
з полями і тополями, фіатами і опелями,
сîплями, рублями і солодкими коноплями,
з побудками і дудками, з фінансовими мутками,
з дешевими, кошерними, страшними проститутками,
з відкритими кордонами, циганськими баронами
і майже ще не вживаними польськими гандонами.
Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться,
і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються,
криво посміхаючися кожному китайцю,
які їм влаштували тут китайську окупацію,
фігачать по облому, переборюючи втому,
щоби цю китайську наволоч довезти до кордону,
щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції,
і накупити шмоток, алкоголю і по піці.
Везуть
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта —
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
І той із них, хто виживе у чорній м’ясорубці,
хто вислизне за браму бандитизму і корупції,
ще буде підробляти документи між арештами
і торгувати коксом на вокзалах Будапешта.
Й збираючись у клубах на свята і на паради,
на засідання китайської марксистської громади,
вони співатимуть: Мао!
Ми на місці, Мао!
Китайців ніколи не буває замало.
Той, хто говорить про смерть і час,
говорить усе навпаки.
Я знав в обличчя кожного з вас,
лузери і пияки.
Я чув, який нікотиновий щем
ваші ламав голоси.
Хто пригадає сьогодні ще
ті божевільні часи.
Коли, наче нафта, горіли зірки
і прохідні двори,
і вітер, ніби арабські хустки,
розмотував прапори.
Коли